Убити декларування і моніторинг способу життя чиновників: подання в КСУ

Конституційний суд знову розглядає на відповідність Конституції норми антикорупційного законодавства. І знову — на запит народних депутатів.

4 серпня 47 народних депутатів спрямувала конституційне подання, яке зокрема стосується конституційності окремих положень ЗУ «Про запобігання корупції». У фокусі уваги – декларування.

Фактично це ще одна спроба поставити під питання обов’язок держслужбовців подавати декларації. На думку авторів подання, це може обмежувати їхні права і свободи.

КСУ відкрило провадження. 8 жовтня відбулась відкрита частина пленарного засідання. На жаль, поки позицій сторін ми так і не почули, адже в засіданні оголосили перерву.

Але вже зараз можна сказати, що визнання неконституційними положень може призвести до критичних наслідків.

• Це стане значним ударом по системі превенції корупції та загалом успішному досвіду декларуванню статків держслужбовців.
• Відсутність обов’язку декларувати статки призведе до ряду змін в притягненні до кримінальної відповідальності, наприклад, за декларування недостовірної інформації або незаконне збагачення.
• І загалом таке рішення буде значним відкатом досягнень антикорупційної реформи в Україні.

А тепер детальніше.

Декларування статків державних та місцевих посадовців – це не новація в українській правовій системі. Е-система декларування працює на офіційному вебсайті Національного агентства з питань запобігання корупції з 2016 року. Дані декларацій, за виключенням персональних, відповідно до чинного законодавства, були опубліковані для перегляду. Публічне декларування статків є одним з дієвих антикорупційних інструментів. Це підтверджується численною міжнародною практикою.

Станом на день ухвалення Закону України “Про запобігання корупції” корупція була в переліку основних реальних та потенційних загроз національній безпеці України, стабільності в суспільстві. Зокрема, так було визначено в статті 7 Закону України “Про основи національної безпеки України”.

Тому будь-які можливі обмеження прав і свобод, які може спричинити система декларування, спричиняються в інтересах національної безпеки, як це передбачено Конституцією України.

Норми, які намагаються оскаржити депутати, ґрунтуються на принципах регулювання антикорупційної діяльності, що містяться в актах міжнародного права — ратифікованих Україною Цивільній конвенції про боротьбу з корупцією 1999 року, Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією 1999 року, Конвенції Організації Об’єднаних Націй 2003 року.

Покладення на особу, яка уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обов’язку з декларування відповідно до Закону України “Про запобігання корупції” не може розглядатись як втручання у приватне (особисте) та сімейне життя цієї особи.

Щодо відкритого цілодобового доступу до Єдиного державного реєстру декларацій на сайті НАЗК:

Не є тотожним зміст права на особисте і сімейне життя в осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та в осіб, які таких функцій не здійснюють.

У громадськості є також право бути поінформованою про аспекти приватного життя публічних осіб, про що вказується в рішенні ЄСПЛ (Karhuvaara and Iltalehti v. Finland). При цьому межі для втручання у приватність публічних осіб, у тому числі шляхом доступу до інформації про них, є ширшими порівняно з приватними особами, які не мають публічного статусу.

Публічні особи, особливо професійні політики, добровільно і свідомо «відкривають» кожне своє слово та кожен вчинок для прискіпливого аналізу з боку журналістів та суспільства загалом (Porubova v. Russia).

Проте публічні особи не позбавляються повністю права на недоторканність їхнього приватного життя. У цьому зв’язку Суд розрізняє повідомлення про факти, навіть контраверсійні, які можуть зробити внесок до суспільної дискусії. Якщо інформація стосується суто приватного життя особи і не може впливати на суспільні інтереси, то втручання у право на приватність не буде необхідним та допустимим (Von Hannover v. Germany).

Стосовно можливості розкриття лікарської таємниці в процесі внесення даних до декларації та їх подальшого оприлюднення, то декларант може не вказувати персональні дані, описуючи правочин. Треті особи не зможуть встановити відомості про стан здоров’я, хворобу, діагноз, факт звернення за медичною допомогою, методи лікування, особисту і сімейну сторону життя (подібні поля навіть відсутні у формі декларації). Таким чином, в публічний простір не потрапить інформація, що дасть можливість персоналізувати певну лікарську послугу.

Водночас НАЗК у разі виявлення за результатами повної перевірки декларації ознак необґрунтованості активів може запитати у декларанта письмові пояснення, але в цій ситуації відповідний працівник НАЗК, який отримає такі дані і незаконно розголосить їх, буде потенційно нести відповідальність за статтею 145 Кримінального Кодексу України “Незаконне розголошення лікарської таємниці”.

У випадку, якщо певна особа потребуватиме додаткової інформації, вона може звернутись до НАЗК, яке надає необхідні роз’яснення. Таким чином, ми не вбачаємо в цій ситуації порушення принципу правової визначеності.

Моніторинг способу життя суб’єктів декларування

Доводи суб’єкта права на конституційне подання ґрунтуються на припущеннях. Виходячи з положень статті 51 Закону України “Про запобігання корупції”, моніторинг способу життя не містить жодних ознак оперативно-розшукової чи слідчої діяльності.

Вжите законодавцем поняття “вибіркового моніторингу” не дає підстав стверджувати, що в діях НАЗК є порушення конституційного принципу рівності. Жодних конкретних вказівок чи критеріїв вибірковості стаття 51 Закону України “Про запобігання корупції” не містить. За своїми повноваженнями НАЗК здійснює правозастосовну діяльність (може притягати винних осіб до адміністративної відповідальності тощо) і є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Здійснення такого моніторингу способу життя суб’єктів декларування є формою контролю держави за доброчесністю осіб, які виконують певні функції держави або місцевого самоврядування.

Щодо неконституційності статті 366-1 Кримінального кодексу України

Законом враховано те, що на членів сім’ї суб’єкта декларування неможливо покласти обов’язок надавати відомості про свої правочини, витрати тощо. Разом з тим, Закон України “Про запобігання корупції” покладає обов’язок отримати цю інформацію саме на декларанта.

У випадку відмови члена сім’ї надати потрібну інформацію про статки, декларант може подавати декларацію без такої інформації. Обрання такої позначки не призводить до кримінальної відповідальності декларанта. Водночас для настання кримінальної відповідальності декларант має приховати з декларації еквівалент норм прожиткових мінімумів 250 працездатних громадян України. Вважаємо такі дії суспільно небезпечними та такими, що потребують збереження криміналізації.

Тим паче, що за декларування завідомо недостовірних відомостей та умисне неподання декларації може застосовуватись дисциплінарна, адміністративна, а при досягненні раніше згаданих меж – кримінальна відповідальність. Декларування статків посадовців – це ефективний інструмент відстеження майнового стану осіб, уповноважених на виконання функцій держави та місцевого самоврядування з тим, щоб запобігти їх незаконному збагаченню та вчиненню посадових злочинів.

Декларування завідомо недостовірних відомостей та умисного неподання декларації порушує передбачені Законом України “Про запобігання корупції” приписи, таким чином ставлячи під загрозу ефективне функціонування системи фінансового контролю, що унеможливлює дієву боротьбу з корупцією в Україні, яка визнана на офіційному рівні загрозою національній безпеці.

Оспорювані норми законодавства, які народні депутати вказують у конституційному поданні, в цілому та повністю відповідають Конституції України.