КСУ скасував більшу частину антикорупційної реформи: юридичний аналіз рішення

27 жовтня 2020 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 13-р/2020 по справі № 1-24/2020(393/20) щодо конституційності окремих положень Закону України “Про запобігання корупції”, Кримінального кодексу України, яким визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):

– пункти 6, 8 частини першої статті 11, пункти 1, 2, 6–101, 12, 121 частини першої, частини другу – п’яту статті 12, частину другу статті 13, частину другу статті 131, статтю 35, абзаци другий, третій частини першої статті 47, статті 48–51, частини другу, третю статті 52, статтю 65 Закону України “Про запобігання корупції” від 14 жовтня 2014 року № 1700–VII зі змінами;

– статтю 3661 Кримінального кодексу України.

Вони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Рішення КСУ є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. 

Суддя Сергій Головатий написав розбіжну думку, а суддя Василь Лемак – окрему думку щодо конституційності окремих положень Закону України “Про запобігання корупції”, Кримінального кодексу України.

Зауважимо, що конституційне подання в цій частині ухваленого Рішення стосувалось інших положень законодавства, а саме: окремих положень абзацу сімнадцятого частини першої статті 1, абзацу вісімнадцятого частини першої статті 1; окремих положень пункту 8 частини першої статті 11; пункту 2 частини першої статті 12; пунктів 2, 21, 3, окремих положень пункту 8, пунктів 9, 10, 11 частини першої статті 46; частини третьої статті 46; абзаців дpyгого та третього частини першої статті 47; окремих положень частини першої статті 50; статті 51; частини другої статті 52 Закону України «Про запобігання корупції» та пов’язаної з ними статті 3661 Кримінального Кодексу України.

Також КСУ 27 жовтня постановив Ухвалу про роз’єднання конституційного провадження в окремі конституційні провадження щодо конституційності статті 368-5 Кримінального кодексу України; окремих положень Цивільного процесуального кодексу України, Законів України «Про прокуратуру», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про Державне бюро розслідувань», «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів». 

Таким чином, ми ще матимемо можливість побачити Рішення КСУ щодо конституційності незаконного збагачення, спеціальної конфіскації тощо.

Цей аналіз спрямований на надання правової оцінки обґрунтуванню правової позиції, викладеної в Рішенні № 13-р/2020. Аналіз буде структурно побудований відповідно до побудови самого Рішення.

Які були аргументи КСУ?

Щодо принципу незалежності та невтручання у діяльність судді; дотримання балансу розподілу державної влади

Маніпулятивними видаються аргументи суду щодо винятковості органів судової влади, які зазначено у рішенні:

• “Саме органи судової влади і конституційного контролю виконують, зокрема, основні функції належного правового стримування законодавчої і виконавчої влади, а також контролю за діяльністю цих гілок влади з метою недопущення виходу за межі повноважень.”
• “Конституційний Суд України акцентує на тому, що винятковість органів судової влади та особливо конституційного контролю, серед іншого, полягає в особливому порядку формування суддівського корпусу, в тому числі внутрішніх виключно суддівських органів в аспекті притягнення суддів до відповідальності.”

Такі твердження не відповідають дійсності з огляду на те, що принцип поділу влади передбачає розподіл усієї державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. 

КСУ у своїх попередніх рішеннях (які суперечать його останньому рішенню) неодноразово раніше зазначав, що:

• • “метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України) є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади” (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” (справа про фінансування судів) від 24 червня 1999 року № 6-рп/1999)

• “Принцип поділу влади є засадою організації і здійснення державної влади в Україні. Конституція України не містить такого терміна, як “гілка влади”. Твердження в конституційному поданні про те, що положення пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, а також пунктів 1, 2 статті 38 Закону не відповідають конституційному положенню про “невтручання представників будь-якої з гілок влади у внутрішню діяльність іншої”, не є коректним, оскільки відповідного положення в Конституції України немає.” ((абзац шостий пункту 7 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої і четвертої статті 1, абзацу другого пункту 8 частини першої статті 18, частини першої статті 25, пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, частини першої статті 31, частини першої статті 32, пункту 2 частини другої статті 33, пункту 2 частини другої та частини третьої статті 37, статей 38 і 48 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (справа про Закон України “Про Вищу раду юстиції”) від 21 травня 2002 року № 9-рп/2002)

• “Поділ державної влади є структурною диференціацією трьох рівнозначних основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової. Він відображає функціональну визначеність кожного з державних органів, передбачає не тільки розмежування їх повноважень, а й їх взаємодію, систему взаємних стримувань та противаг, які мають на меті забезпечення їх співробітництва як єдиної державної влади. Принцип поділу державної влади набуває сенсу лише за тієї умови, коли всі органи державної влади діють у межах єдиного правового поля.” (абзац другий, перше речення абзацу третього підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008).

Варто зазначити, що КСУ також тлумачив норми Конституції України у частині роз’яснення принципу незалежності.

Так, КСУ тлумачив, що незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням (рішення №19-рп/2004 від 01.12.2004 року).

Тобто можливо прийти до висновку, що незалежність судової влади розуміється у двох головних аспектах: інституційному та процесуальному. 

В інституційному вимірі незалежність суддів розуміється, як наявність системи гарантій, яка забезпечує сталість судової влади як однієї з гілок влади. Ця сталість забезпечується особливими процедурами обрання, зняття з посади, притягнення до відповідальності тощо. 

Процесуальна незалежність забезпечується гарантіями суддів щодо невтручання у їхній діяльність (зокрема завдяки криміналізації такого втручання), надання фінансових та організаційних інструментів процесуальної діяльності.

Розвиваючи конституційні положення, які передбачають незалежність суду та судової влади, Закон України “Про судоустрій та статус суддів” встановлює, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції та законів України та на засадах верховенства права. 

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, встановлену законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади. (ст. 6 Закону України “Про судоустрій та статус суддів”)

Водночас Європейський суд з прав людини, розглядаючи питання про право на незалежний суд, зазначив у справі Беліоса (А 132 параграф 64), що “…суд (…) повинен відповідати ряду (…) вимог – незалежності, особливо від виконавчої влади, безсторонності…”

При аналізі варто зазначити, що поняття “незалежний суд” охоплює два основні аспекти: незалежність від виконавчої влади і від сторін (справа Рінгайсена, А 13 параграф 95). При оцінці незалежності до уваги необхідно взяти такі міркування: “…при визначенні того, чи може орган вважатись незалежним, суд повинен розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх перебування на посаді, існування гарантій проти тиску на них ззовні, і питання про те, чи орган являє собою вияв незалежності” (справа Фіндлей, Reports 1997 – I, с. 198 параграф 73).

Щодо безсторонності суду існує дві вимоги: суд повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті справи, по-друге, він також має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати досить гарантій для виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (справа Фіндлей, ор. сіt). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб’єктивному і об’єктивному тесту: “Існування безсторонності для цілей статті 6 параграф 1 повинно визначатись згідно суб’єктивного тесту, тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і також згідно об’єктивного тесту, тобто встановлення, чи суддя має гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно безсторонності” (справа П’єрсак, А 53 параграф 30).

Тож, якщо повернутись до Рішення №13-р/2020 і вдатись до детального аналізу попередніх позицій КСУ, можливо прийти до висновку, що поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову здійснюється з метою недопущення узурпації державної влади в одному центрі, та обов’язковою наявністю системи стримувань та противаг. Система стримувань і противаг передбачає наявність у гілок влади взаємних механізмів контролю, що прямо випливає з семантики слова “противага”. Взаємність таких механізмів полягає у тому, що кожна з гілок має важелі контролю та впливу одна на одну, кількість таких важелів повинна забезпечувати паритет та неможливість одній з гілок влади підсилити себе за рахунок іншої. 

Тож ідея, викладена в останньому рішенні КСУ щодо окремої системи контролю та декларування для судової гілки влади, повністю нівелює принцип стримування та противаг та підсилює судову гілку влади, що суперечить конституційному принципу. Це кардинальна зміна юридичної позиції Суду, висловленою ним у попередніх рішеннях, і яка не була виправдана суттєвими змінами нормативного регулювання або наявністю об’єктивних підстав необхідності покращення захисту конституційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов’язань України.

Щодо оцінки аргументації учасників провадження стосовно е-декларування та антикорупційної реформи

Надалі суд не вирішував порушені в конституційному поданні питання. Суд виходив з того, що “…судова влада, зважаючи на сутність її функцій, є найменш небезпечною для демократичного врядування та інших гілок державної влади, а також для природних прав людини, визначених Конституцією України, оскільки має найменше можливостей для їх порушення або негативного впливу на них. Адже законодавча влада встановлює правила, виконавча влада застосовує примус, а судова влада не має ні того, ні іншого. Судова влада не має ні військової, ні фінансової сили, ні безпосередніх важелів впливу на інші гілки державної влади, тому вона є найбільш вразливою до посягань інших гілок державної влади.” Тому „вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється” треба розуміти як “забезпечення незалежності суддів у зв’язку зі здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо”. 

Суд також наголосив, що “будь-який тиск представників законодавчої та виконавчої влади на судову владу неможливий, у тому числі під час розгляду справ, також не допускається втручання в її діяльність з метою прийняття тих чи інших рішень”. Проте з цих положень зовсім не зрозуміло, як перевірка декларацій суддів може перешкодити виконанню їхніх професійних обов’язків чи впливати на прийняття рішень. НАЗК не оцінює під час перевірки декларацій, яка має легітимну мету – запобігання корупції, рішення, які приймають судді під час здійснення правосуддя.

Цікаво, що Суд посилається і на міжнародні стандарти, наприклад, Висновок Консультативної ради європейських суддів від 9 листопада 2018 року № 21 (2018) щодо запобігання корупції серед суддів. Суд послався на те, що “процес перевірки на предмет виявлення корупції, звільнення та притягнення до відповідальності осіб, які не пройшли перевірки, може використовуватися як інструмент для зловживання та усунення політично „небажаних“ суддів.” 

Однак Суд не посилався на іншу частину цього документу, де зазначається, що “для кожної судової влади важливо впровадити надійні правила відводу та самовідводу суддів у випадку явної або навіть потенційно можливої зацікавленості в даній справі. Всі держави-члени мають правила такого роду (як закріплені законодавчо, так і вироблені практично).” На жаль, Україна більше не має таких правил, оскільки Суд цим Рішенням їх визнав неконституційними, не навівши жодної аргументації як на користь такого виключення (яке навіть не оспорювалось суб’єктами подання, хоча їхня аргументація так само не була оцінена Судом), так і на користь інших зруйнованих норм, що забезпечували превенцію корупції. 

Які наслідки Рішення Суду?

Дуже цікаво, що Суд розглядав скасований пункт 8 частини першої статті 11 Закону “Про запобігання корупції”, що є основою та підставою для інституціоналізації всіх норм Закону щодо контрольних повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції як органу виконавчої влади – як цілісну норму, оскільки “виокремлення якого-небудь положення неможливе через загрозу спотворення волі законодавця.” Саме такий підхід і фокус на цьому положенні дозволили визнати неконституційною майже всю діяльність НАЗК стосовно всіх чиновників, яка навіть не підіймалась у поданні в таких масштабах. 

Керуючись таким підходом, Суд міг продовжити неприпустимий вихід за межі подання і скасувати перевірки Державної податкової служби, Національної поліції та інших органів виконавчої влади, які здійснюють свої повноваження щодо суддів теж. Хоча у Суду ще залишається така можливість у майбутньому, враховуючи встановлену в рішенні абсолютну незалежність суддів, коли вся судова система перетворюється на “річ у собі, де люди самі собі судді та прокурори” та виводиться за межі верховенства права. З логіки мотивувальної частини щодо зазіхань на незалежність судової влади від виконавчої влади (НАЗК), зовсім незрозуміло, чому Суд просто не визнав неконституційним пункт “ґ” частини 1 статті 3 Закону “Про запобігання корупції”. В ньому перелічені суб’єкти, на яких розповсюджуються вимоги антикорупційного законодавства, а саме: “судді, судді Конституційного Суду України, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої ради правосуддя, посадові особи секретаріату Вищої ради правосуддя, Голова, заступник Голови, члени, інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, посадові особи секретаріату цієї Комісії, посадові особи Державної судової адміністрації України, присяжні”. 

Таке Рішення було б теж негативним з точки зору антикорупційної реформи, оскільки судді були б виведені з-під контролю законодавства про запобігання корупції, включно з обов’язком подавати е-декларації. Проте інші суб’єкти, особливо топчиновники, залишалися б із особливим регулюванням конфліктів інтересів та перевіреними деклараціями. НАЗК би теж не втратило внаслідок рішення більшість своїх контрольних повноважень щодо всіх органів влади, зокрема щодо перевірок захисту викривачів, декларацій всіх суб’єктів та звітності політичних партій із складенням протоколів, спеціальних перевірок декларацій за минулий рік претендентів у топпосадовці (рішення про призначення або про відмову приймається після проведення спецперевірки), перевірки в рамках проходження прокурорами атестації відповідності їхніх витрат і майна задекларованим доходам тощо. 

Наразі виглядає так, що НАЗК тепер може здійснювати тільки здебільшого:

• аналіз стану корупції та досліджувати ситуацію щодо неї;
• розроблення проєктів Антикорупційної стратегії та державної програми з її виконання;
• методичну допомогу щодо антикорупційних програм тощо;
• проведення кампаній щодо формування негативного ставлення до корупції;
• організовувати конференції, семінари та наради з питань запобігання і протидії корупції.

З теорії права випливає, що кожна норма будується з трьох компонентів: гіпотеза, диспозиція, санкція. На цей момент Рішенням КСУ фактично ліквідовано санкцію та диспозицію інституту е-декларування, без пояснень як це допоможе дуже важливій боротьбі з корупцією, зокрема в судовій системі, що повністю нівелює подальший юридичний сенс існування цього інституту в такому вигляді. 

Цікаво, що з метою організації та здійснення заходів із запобігання та виявлення корупції Закон передбачав утворення уповноважених підрозділів (осіб) з питань запобігання та виявлення корупції, зокрема в апаратах Верховного Суду, Вищого антикорупційного суду, Конституційного Суду України, секретаріатах Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. 

Вони залишаються визначеними, проте всі (!) їх функції та завдання визнано неконституційними, що вочевидь не кореспондується з позицією Суду про те, що контроль можна здійснювати зокрема зсередини самої структури судової інституції. Адже до їх повноважень належав, наприклад, контроль за проведенням заходів щодо запобігання корупційним правопорушенням та правопорушенням, пов’язаним з корупцією. здійснення контролю за дотриманням антикорупційного законодавства, у тому числі розгляд повідомлень про порушення вимог цього Закону, забезпечення захисту працівників, які повідомили про порушення вимог цього Закону, від застосування негативних заходів впливу з боку керівника або роботодавця відповідно до законодавства щодо захисту викривачів. 

Тож, на превеликий жаль, викривачі в самій судовій владі, які могли повідомляти про корупцію в ній, тепер теж неконституційні. Суд не наводить жодних підстав, обґрунтовуючи таку незбагненну юридичну новелу. Нам невідомо про подібні міжнародні стандарти щодо захисту викривачів. Напевно, суддя-доповідач, який визнав, що складав цю частину проєкта Рішення, може знати більше щодо найкращих світових практик у цій сфері або вважати їх загальновідомими, адже слово “викривач” у Рішенні згадується нуль разів. 

Вочевидь, викривачі-інсайдери (не з виконавчої влади) теж якось порушують незалежність судової влади, інакше навіщо було б визначати, що їхній захист не відповідає Конституції. Хоча в Конституції передбачена заборона будь-якого впливу на суддю, а не на судову владу. Це кричуще порушення прав та свобод людини і громадянина, яке позбавлене відповідного юридичного обґрунтування.

Також Суд встановив, що “криміналізація конкретного вчинку людини можлива за умови, якщо це відповідає, зокрема, сукупності таких критеріїв: значна (суттєва) суспільна небезпека діяння; поширення аналогічних діянь у суспільстві; неефективність інших галузевих правових засобів впливу на зазначені діяння; неможливість успішної боротьби з діянням менш репресивними методами. 

У разі недотримання законодавцем вказаних критеріїв криміналізації може виникнути ситуація, коли злочином буде визнано діяння, якому не притаманні достатні для криміналізації характер та ступінь суспільної шкоди.” 

Так, Суд прийшов замість законодавця до висновку, що “за своєю правовою природою подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, а також умисне неподання декларації хоч і свідчать про порушення вимог антикорупційного законодавства, однак такі діяння не здатні заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі в обсягах, необхідних для визнання їх суспільно небезпечними”, чим перебрав на себе повноваження законодавчої гілки влади. Адже відповідно до п. 22 ч.1 ст. 92 Конституції, виключно законами визначаються діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. 

А КСУ вважає, що декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, а також умисне неподання суб’єктом декларування декларації мають бути підставою для інших видів юридичної відповідальності, а встановлення кримінальної відповідальності є надмірним покаранням за вчинення цих правопорушень. Буцімто негативні наслідки, яких зазнає особа, притягнута до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених статтею 3661 КК України, непропорційні шкоді, яка настала або могла настати у разі вчинення відповідних діянь (на жаль, Суд не пояснює, як він визначив таку шкоду і в чому полягають відповідні негативні наслідки). Наслідками такого висновку стане те, що в рамках адміністративного провадження за брехню в декларації чи її неподання буде дуже складно зібрати докази і довести, наприклад, користування майном, яке належить третій особі. Та і такі протоколи будуть розглядатись у звичайних судах, а не у Вищому антикорупційному суді України (якщо не передати йому підсудність). Навіть ті вироки, які вже виніс ВАКС за цією статтею, стане можливим переглянути за виключними обставинами. Не враховуючи закриття усіх поточних проваджень.

Але однією з найруйнівніших дій Суду стало те, що фактично, після скасування ст. 65 Закону України “Про запобігання корупції” будь-яке притягнення до юридичної відповідальності взагалі за корупційні чи пов’язані з корупцією правопорушення будь-якого посадовця повністю унеможливлено. Напевно, через те, що притягнення судді до відповідальності за корупцію Суд теж вважає посяганням на його незалежність. Однак кінцеве рішення щодо притягнення до відповідальності за корупцію ухвалюється не НАЗК чи іншим органом виконавчої влади, а саме судом. Мабуть, судам і суддям теж не можна зазіхати таким чином на незалежність судової влади, а Суд хотів сказати, що корупція є органічною частиною такої незалежності?

Суд створив і “законодавчу паузу” в антикорупційній сфері, коли він не надав у Рішенні часу парламенту для урегулювання цього питання. Фактично Рішення вже почало діяти. Раніше КСУ тлумачив положення Конституції щодо того, що “рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними та не можуть бути оскаржені “як такі, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність. І те, що у Суду є право у разі необхідності визначити у своєму рішенні порядок і строки його виконання та покласти обов’язок на відповідні державні органи забезпечити це виконання. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні Конституційного Суду України порядок його виконання, відповідні державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. (Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2000 від 14 грудня 2000 року)

Суддя Василь Лемак у своїй окремій думці зазначив, що суддя повинен остерігатися ухвалювати рішення на підставі власних уявлень про політику, які є предметом спору у суспільстві та потребують експертних знань. На відкритій частині засідання за тиждень до ухвалення Рішення було озвучено, що Суд отримав науково-експертні позиції та пояснення від Національного агентства з питань запобігання корупції, Голови Верховної Ради України, Офісу Генерального Прокурора, АРМА, НАБУ, ВАКС, правового Департаменту Секретаріату Конституційного Суду України, Інституту права Київського національного університету ім. Т.Шевченка, Національного юридичного університету ім. Я.Мудрого, Міждисциплінарного науково-освітнього центру протидії корупції Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”, ГО “Трансперенсі Інтернешнл Україна”, ГО “Центр протидії корупції”, д.ю.н. професора Хавронюка М.І. 

Деякі з них були опубліковані та були обґрунтовані на користь визнання оспорюваних положень конституційними. Суд не вирішив за потрібне спростувати такі аргументи. Весь спектр негативних наслідків такого свавілля Суду та ухваленого Рішення ще належить осягнути.

У підсумку двома властивостями будь-якого рішення є його легальність та легітимність. 

Під легальністю розуміється прийняття рішення з урахуванням формальних законодавчих вимог (дотримання форми, процедури, юридичного змісту). Легальність забезпечує юридичну силу рішення, відповідність його чинному законодавству та усталеним процедурам.

Під легітимністю розуміється підтримка та сприйняття такого рішення суспільством, тобто, народом України, який і є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні. На жаль, вищевказане рішення КСУ не відповідає як вимозі легальності, так і легітимності, з огляду на те, що одним з головних запитів суспільства є боротьба з корупцією, у той час, як рішення КСУ фактично нівелювало відповідь на цей запит.

Враховуючи викладене, вбачаємо можливим зауважити, що рішення КСУ № 13-р/2020 прямо порушує Конституцію та закони України, ставить під загрозу баланс розподілу державної влади та є нелегітимним з точки зору сприйняття суспільством.

Цим Рішенням КСУ перевищив свої повноваження, перебрав на себе функції законодавчої гілки влади, визнавши неконституційною кримінальну відповідальність за недостовірне декларування, порушив норми законодавства про конфлікт інтересів, а НАЗК втратило свої контрольні повноваження щодо всіх органів влади з перевірки декларацій, дотримання антикорупційного законодавства, врегулювання конфліктів інтересів та захисту викривачів, моніторингу способу життя, складання приписів та протоколів про порушення тощо.

Що можна робити після такого Рішення?

Вирішувати питання щодо діяльності КСУ:

1. Уточнити Закон “Про Конституційний Суд” у питанні більшості – кількості суддів для прийняття рішень тощо.
2. Змінити Закон “Про Конституційний Суд” щодо процедури проведення конкурсу, передбачити прозорі механізми його проведення.
3. Добрати за новою процедурою прозорого конкурсу суддів КСУ на вакантні посади.
4. Почати судову реформу, зокрема перезавантажити ВРП і ВККС.

Вирішувати питання щодо відновлення знищеної антикорупційної реформи:

1. Розглянути можливість зміни юридичної позиції Суду відповідно до ст.92 Закону “Про Конституційний Суд” задля вдосконалення захисту конституційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов’язань України.
2. Розробити та прийняти закони та зміни до Конституції, які повернуть законодавчі вимоги, скасовані рішенням КСУ, та якомога більше нейтралізують ризик повторного визнання їх неконституційними. Серед них необхідно передбачити “вивчені уроки” за результатами імплементації антикорупційного законодавства у 2014-2020 роках та посилені механізми перевірки та контролю для суддів.
3. Слід допустити, що кримінальну відповідальність за недостовірне декларування повернути законом не вдасться, і в такому випадку передбачити в адміністративній відповідальності більш суворі санкції, аж до конфіскації незадекларованих активів, а межі її настання розширити.

 Юридичний аналіз підготували юридичні радники Трансперенсі Інтернешнл Україна Олександр Калітенко та Сергій Курінний