У час, коли в нашій країні триває повномасштабна війна, приносячи тяжкі втрати й невимовний біль, кожне рішення про добровільне приєднання до сил оборони — це велика честь і шалена самопожертва.

Усі наші військові визначили своїм пріоритетом оборону країни. Це відважне, мужнє і сміливе рішення дає нам змогу працювати, щодня обіймати близьких і жити у вільній країні.

У команді Transparency International Ukraine також є ті, хто свідомо пішов на війну. Один із них — наш юридичний радник Сергій Курінний, який до цього моніторив у TI Ukraine антикорупційні справи в НАБУ, САП і ВАКС.

З початку вторгнення він став до лав добровольчого батальйону, а згодом мобілізувався до лав ЗСУ. Сергій виконував завдання на Київщині та згодом — на Харківщині. У травні Сергій отримав важке поранення ноги й уже 10 місяців він перебуває в лікарні.

Сергій погодився детальніше розповісти про те, як готувався до війни і прийняв рішення боронити рідну країну, через які випробування пройшов на фронті та як отримав поранення.

 

— З чого почалося твоє 24 лютого? Якими були перші твої дії та емоції? 

Я прокинувся спочатку о 5-й ранку, зрозумівши, що немає сенсу кудись бігти, проспав до 9-ї. Перші мої емоції: з одного боку — розгубленість, а з іншого — чітке розуміння, що треба діяти та долати цю розгубленість. Потім я пішов у військкомат, де у мене взяли дані та відправили додому. Тобто, перший день вторгнення я завершив вдома, граючись в комп’ютерні ігри. Я взяв паузу, щоб продумати свої дії.

array(3) { ["quote_image"]=> bool(false) ["quote_text"]=> string(221) "Перші мої емоції: з одного боку — розгубленість, а з іншого — чітке розуміння, що треба діяти та долати цю розгубленість. " ["quote_author"]=> string(0) "" }

Перші мої емоції: з одного боку — розгубленість, а з іншого — чітке розуміння, що треба діяти та долати цю розгубленість.

— Ти одразу зрозумів, що будеш воювати зі зброєю в руках? В чому була твоя особиста мотивація? 

Я довго думав, у чому була моя особиста мотивація. Це є певним аналогом “податку солідарності”, мені комфортно жити у цій країні та Києві. Тут моя робота, друзі, соціальні зв’язки. Я йшов воювати, щоб захистити свій особистий комфорт та спосіб життя. Бо якби прийшли росіяни, то не було б ні роботи, ні друзів, ні соціальних та правових зв’язків та, можливо, мене б не було.Так, можливо, це звучить приземлено, але у цьому і була моя мотивація, бути солідарним з суспільством, в якому мені комфортно жити.

“Внесок солідарності” був особливим податком, запровадженим після возз’єднання Німеччини з метою відновлення нових федеральних земель (території колишньої НДР. — Ред.). Він становив 5,5 відсотка від корпоративного та прибуткового податку і лише в 2018 році приніс до німецького бюджету 18,9 мільярда євро.

— Як потрапив безпосередньо на війну?

 25 лютого я пішов у пункт збору ТрО недалеко від мене, долаючи страх, бо у той день його обстріляли ворожі ДРГ, які зайшли до міста. Там панував наш типовий  безлад: всі бігали, ніхто нічого не знав, керівників не було. Я заповнив заяву на вступ до ТрО, стоячи зігнутим у підвалі, ручкою яка була одна на 30-40 людей.  Аж тут з’являється чоловік десь років 50, який каже: “Мені потрібно 40 людей з військовим досвідом або військовою освітою”. 

Виходячи з того, що я лейтенант запасу з артилерійською спеціальністю, я зголосився та згодом отримав зброю. Саме так я потрапив у добровольчий батальйон “Карпатська Січ”. Батальйон одразу занурився у бойові дії. Головним у нас був Ірпінський напрям: захист населених пунктів Романівка, Стоянка, а також Броварський напрямок.

— У тебе був хоч якийсь досвід володіння зброєю до цього? 

Мій досвід по 10-бальній шкалі це десь 6-7, але досвіду ведення боїв я не мав. У мене була військова спеціальність — ремонт, експлуатація артилерійського озброєння, боєприпасів тощо. Я знав, як поводитись зі стрілецькою зброєю, правильно її чистити, розбирати та вести з неї вогонь. Я знав з якого боку підійти до гармати і відносно  пам’ятав як користуватись окремими зразками артилерії. Я навчався на військовій кафедрі, додатково проходив військові збори після неї

— Як довго ти брав участь у бойових діях? 

На початку війни, враховуючи розгубленість та незрозумілість перших днів, у багатьох був вибір, як почати свою “військову кар’єру”. Варіантів було безліч: від звернення у військкомат до вмовляння командирів частин напряму взяти військовослужбовця. 

Так, як на початку війни я був у Києві, а на військовому обліку знаходився у Запоріжжі, я вирішив таки спробувати потрапити до армії через київські військомати. Потрібно розуміти, що це були дні, коли ситуація мінялась кожні 2-3 години. Тому я розумів, що їхати зараз у Запоріжжя — це витратити дорогоцінний час. Тож, я обрав долучитись до війська у Києві й почати діяти негайно, бо часу на офіційні процедури ставало тим менше, чим ближче росіяни підходили до міста.

Те, що місто потрібно утримати розуміли всі: від командування до мого запорізького військкомату.  Тож, військові частини створювались ледве не “на колінці”, добровольці входили до складу ДФТГ (добровольче формування тергромади — Ред.), ТрО. Вже потім, із плином часу, коли ситуація стала більш контрольованою, ми почали офіційно оформлюватись (мобілізуватись) в армію, але у перші дні війни саме швидкість самоорганізації нашого суспільства допомогла захистити Київ.

Як доброволець я перший час воював без будь-якого грошового та матеріального забезпечення від держави, все трималось на плечах волонтерів. Я ризикував, бо відсутність офіційного статусу створила б мені проблеми у разі поранення чи каліцтва, але розуміння необхідності діяти “тут і зараз” глушила ці страхи.

array(3) { ["quote_image"]=> bool(false) ["quote_text"]=> string(271) "Я обрав долучитись до війська у Києві й почати діяти негайно, бо часу на офіційні процедури ставало тим менше, чим ближче росіяни підходили до міста." ["quote_author"]=> string(0) "" }

Я обрав долучитись до війська у Києві й почати діяти негайно, бо часу на офіційні процедури ставало тим менше, чим ближче росіяни підходили до міста.

— Які завдання ви виконували під Києвом?

За весь час служби я не був учасником стрілецьких боїв (коли є прямий контакт із противником). Потрапивши до батальйону, я на фоні хаосу перших днів, я зосередився на тому, що вмів краще за все — організовувати, я створював фактично “з нуля” службу озброєння. Це велика робота з налагодження постачання зброї, боєприпасів, побудови каналів постачання та лобіювання отримання нових видів озброєння. Ми починали з декількох ящиків АК та одного NLAW. Весь цей масив зброї, який ми мали після, фактично був результатом моєї роботи, бо треба було домовитись, привезти, розібратися, як воно працює, та навчити інших, якщо ця зброя не наша. 

Під кінець моєї служби на Харківщині ми мали вже набагато більше зброї: міномети, неймовірну кількість вибухівки, купу комплексів Javelin, NLAW, ручних гранатометів Panzerfaust та інших гранатометів, а також протитанкові міни, снайперські гвинтівки, крупнокаліберні кулемети тощо. Власне, все, що необхідно батальйону для ведення бойових дій. Вже після мого поранення до цього списку додалась значна кількість бронетехніки, яку хлопці затрофеїли.

— Як опинився на Харківщині? 

Чим займався поблизу фронту та як там було взагалі? 

Після успішної оборони Києва у нашого батальйону з’явилась нова задача. Нас направили на ділянку біля села Вірнопілля на Ізюмщині.

Функції я виконував ті самі, за виключенням того, що на той час я вже був офіційно мобілізований та мав посаду заступника командира батальйону з озброєння —  начальник технічної частини.

На Харківщині, куди я потрапив у квітні, по нас щодня працювала артилерія. Щодня вони “утюжили” село, де ми були, та нашу передову базу в місті Барвінкове. 

— Як отримав поранення? 

Поранення сталося 14 травня — у мене стріляв танк. Того дня я їхав за двома людьми, які були потрібні для навчання користування автоматичним мінометом “Волошка”. Ми з побратимом залишили машину трохи далі від будівлі, де розташувалась частина нашого батальйону, і поки йшли до неї, то буквально в секунду почули класичний “хлопок”.

Я не люблю жарти про бавовну, бо за звуком, прильот звучить дійсно, як “хлопок. Перші 5 секунд була ніби уповільнена зйомка — я обертаюсь, починаю рухатись і розумію, що по нам попали і треба стрибати в підвал. На щастя, я був близько до нього і застрибнув туди на адреналіні. 

Вже там я зрозумів, що в мене розкурочена нога — намагався встати, але не вийшло, тому почав повзти в глибину підвалу, який простягався через усю будівлю. Ми залетіли з боку додаткового виходу, поруч працювали генератори, тому нас не чули. Я з побратимом почав стріляти в стелю, тоді за нами вийшли медики та після першої допомоги й стабілізації евакуювали. Пізніше виявилося, що уламок вирвав мені шмат м’яза та шмат гомілкової кістки, роздробив коліно та частину стегнової кістки. 

— Наскільки серйозно це було? Що було далі?

Мінус танку в тому, що ти не встигаєш  сховатися від його пострілу. Від арти, мінометів, РСЗО можна встигнути сховатись, бо ти чуєш т.зв. “вихід”. Але танкова гармата створена так, що має дати максимальний імпульс снаряду, щоб знищувати бронетехніку, тому він летить швидше звуку. Тобто, якщо ти чуєш вибух, то танк уже працює по тобі — і в цьому його найбільша підлість. 

Оскільки мій перелом був дуже складним, медики запропонували два варіанти — ампутація або дуже тривале лікування, коли лікарі будуть фактично заново вирощувати цю кістку. Я обрав лікування — три тижні був в Україні, а потім мене перевели в Німеччину, де я лікуюся досі.

— Які прогнози щодо одужання дають лікарі? 

Прогнози непогані, бо я вже зміг відростити кістку та чекаю, поки вона затвердіє. Потім мені будуть додатково розтягувати ногу, бо за час відсутності кістки м’язи деградували, а нога зменшилась. Зараз у мене ліва нога коротша за праву

Ця історія — про дикий фарт. Якби я був ближче до центру вибуху чи далі від нашого підвалу, мене б не було. Радянські танки, якими користуються наші війська та росіяни, доволі скорострільні, бо мають спеціальні механізми прискорення заряджання, після того, як ми вже були в підвалі, було ще два-три прильоти з метою нас добити, але безуспішно.

 Якби це був якийсь рандомний підвал, ми б просто стекли там кров’ю. На війні вдача та “великий воєнний рандом” відіграє далеко не останню роль.

array(3) { ["quote_image"]=> bool(false) ["quote_text"]=> string(191) "Ця історія — про дикий фарт. Якби я був ближче до центру вибуху чи далі від нашого підвалу, мене б не було." ["quote_author"]=> string(0) "" }

Ця історія — про дикий фарт. Якби я був ближче до центру вибуху чи далі від нашого підвалу, мене б не було.

 

Ми неймовірно вдячні Сергію за сміливість, відвагу, героїзм та за сильну любов до своєї країни. Як і кожному військовому, медику та волонтеру, які щодня своєю кров’ю, ціною власних життів виборюють перемогу України. Ми пам‘ятаємо ваші подвиги не тільки у пам‘ятні дати, і кожного дня дякуємо вам за те, що стійко тримається наша країна, за те, що ми живі. 

Віримо, що кожен український воїн вже незабаром зможе обійняти рідних, побачити друзів та замість окопів буде прокидатися у себе вдома — у мирній, вільній й незалежній Україні. 

Ми сподіваємося, що й наш колега Сергій скоро одужає та повернеться додому, і ми радісно зустрічатимемо його.