Короткі висновки та пропозиції

Проєкт нового Цивільного кодексу України демонструє спробу адаптувати приватне право до сучасних суспільних викликів, зокрема розвитку цифрових технологій, електронних комунікацій та обігу інформації. Водночас окремі положення проєкту несуть безпосередні ризики для сфер доступу до інформації, свободи слова та захисту публічних активів.

Відповідні положення варто доопрацювати перед розглядом проєкту ЦК у другому читанні. Ми рекомендуємо парламенту:

• у статті 328 виключити можливість вилучення, знеособлення, знищення або деіндексації інформації про особу із загальнодоступних джерел з підстав її «неактуальності», «неповноти» чи «втрати суспільного інтересу»;
• уточнити положення статті 353 в частині можливості обробляти дані щодо цифрового образу юридичної особи без отримання її згоди у випадках, коли така інформація відкрита відповідно до закону;
• переглянути доцільність запровадження доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин, враховуючи наявність уже сформованих та усталених засобів правового регулювання (закону, договору, звичаю);
• переглянути доцільність обмеження держави та територіальних громад щодо витребування майна від добросовісних набувачів;
• доповнити статтю 367 обмеженням можливості витребовувати від добросовісного набувача майно, набуте в порядку реалізації активів, щодо яких ухвалено судове рішення про застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

Як зараз 

У сфері доступу до інформації Цивільний кодекс України насамперед регулює особисті немайнові права фізичних та юридичних осіб. Зокрема, статті 200, 277 та 302 ЦК України визначають інформацію як окреме нематеріальне благо та закріплюють право особи на інформацію, а також механізми захисту від поширення недостовірної інформації. Кодекс передбачає право кожної фізичної особи на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Зокрема, у разі поширення про неї або членів її сім’ї недостовірної інформації фізична особа має право на відповідь, а також на спростування такої інформації. Водночас чинне законодавство не передбачає загального обов’язку вилучати чи знеособлювати таку інформацію — за винятком випадків відкликання документа юридичною особою, яка його видала або прийняла. 

Що стосується юридичних осіб, то ЦК України також наділяє їх низкою особистих немайнових прав, зокрема правом на недоторканність ділової репутації, таємницю кореспонденції та інформацію. При цьому обсяг таких прав вужчий порівняно з фізичними особами.

ЦК України формувався у період, коли цифрові платформи, пошукові системи, великі масиви персональних даних та алгоритмічна обробка інформації ще не відігравали настільки значної ролі у суспільному житті. У зв’язку з цим кодекс фактично не містить окремого регулювання цифрової приватності, права на контроль над власними цифровими даними, механізмів деіндексації інформації в пошукових системах чи гарантій щодо обробки персональних даних. Наявні норми про захист приватного життя та інформації мають загальний характер і переважно розраховані на традиційні форми поширення інформації, а не на сучасне цифрове середовище.  

Питання прозорості та відкритості інформації значною мірою регулюються не самим ЦК України, а спеціальним законодавством, зокрема законами України «Про інформацію», «Про публічні електронні реєстри», «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб–підприємців та громадських формувань», «Про запобігання корупції». Ці та інші акти визначають режими відкритості державних реєстрів, доступу до інформації про фізичних та юридичних осіб, використання бюджетних коштів, декларацій, судових рішень тощо. Якщо інформація законом визначена як відкрита та така, що підлягає оприлюдненню, її дозволено збирати, аналізувати та використовувати, якщо це не порушує спеціальних обмежень щодо персональних даних або інформації з обмеженим доступом. 

Щодо розпорядження державним і комунальним майном чинний ЦК України визначає загальні засади права власності, правового статусу державної та комунальної власності, а також повноваження держави і територіальних громад як учасників цивільних відносин. Зокрема, статті 316-327 ЦК України закріплюють зміст права власності, форми власності та особливості здійснення права державної і комунальної власності. Кодекс виходить із того, що держава та територіальні громади реалізують право власності через уповноважені органи, а розпорядження публічними активами має здійснюватися в межах закону та відповідно до публічного інтересу. 

Окрема увага у кодексі приділена питанню захисту права власності. Стаття 386 гарантує, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності. Водночас у статті 388, яка стосується права власника на витребування майна від добросовісного набувача, спостерігається дисбаланс між захистом приватної власності та інтересами держави і територіальних громад у сфері збереження публічних активів. Так, держава або громади не можуть витребувати своє нерухоме майно від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не могла знати про незаконність походження активу), якщо з моменту реєстрації права власності першого набувача на це майно або з дати передачі йому такого майна у власність (якщо воно не підлягає реєстрації) минуло понад десять років. 

Що пропонується?

Проєкт ЦК суттєво розширює наявні обмеження щодо використання даних та інформації про фізичну особу, зокрема у цифровому середовищі. На відміну від чинного кодексу, який переважно оперує традиційними категоріями приватності та захисту особистого життя, проєкт намагається врахувати розвиток соціальних мереж, месенджерів і технологій штучного інтелекту.

Зокрема, за згодою особи допускається використання її зображення та голосу (стаття 318), а також створення цифрового контенту, що реалістично імітує зображення, голос, манеру поведінки чи інші вирізняльні особливості конкретної фізичної особи, зокрема із застосуванням технологій штучного інтелекту (стаття 321). Ба більше, використання контенту, створеного із застосуванням технологій штучного інтелекту, має супроводжувати чітке та видиме маркування щодо його синтетичного походження. 

Новелою є запровадження прав фізичних та юридичних осіб на цифровий образ та цифровий особистий простір (цифрову приватність). Цифровий образ охоплює будь-які форми представлення та вирізнення особи в цифровому середовищі, як-от облікові записи, акаунти, особисті сторінки, персональні дані, аватари, цифрові профілі, зокрема в соціальних мережах, системах електронного урядування, зображення, відеозаписи, звукозаписи, електронні підписи та печатки тощо. При цьому, копіювання, використання та обробка даних щодо цифрового образу особи можлива за її згодою. 

Крім того, проєкт закріплює обмеження щодо оприлюднення та поширення особистої цифрової інформації, зокрема електронних поштових повідомлень, телефонних розмов та повідомлень, електронних текстових, голосових повідомлень, зображень, аудіо-, відеоспілкування в месенджерах, соціальних мережах (стаття 333), а також особистих нотаток в електронній формі (стаття 332) за згодою особи. 

Ще однією новелою проєкту ЦК є право на забуття. Згідно з ним, будь-яка фізична особа може вимагати вилучення, знеособлення, знищення інформації про себе із загальнодоступних джерел, припинення видачі посилань (деіндексації) на таку інформацію за її іменем, якщо така інформація є недостовірною, неактуальною, неповною, обробленою протиправно або такою, що втратила суспільний інтерес, а її подальша обробка завдає шкоди особистим правам такої особи. 

Але право на забуття фізичної особи не може бути застосовано у випадках, якщо персональні дані: 

• необхідні для здійснення права на свободу думки і слова та вільне вираження своїх поглядів і переконань; 
• становлять архівну та/або культурну цінність або є частиною історичних, наукових або статистичних досліджень; 
• стосуються посадової, службової або іншої публічної особи і пов’язані з виконанням нею своїх посадових, службових обов’язків або суспільних функцій;
• необхідні для цілей охорони здоров’я населення та окремих осіб; 
• необхідні для виконання визначеного законом обов’язку володільця даних з обробки таких персональних даних.  

Що стосується захисту державної та комунальної власності, то проєкт ЦК зберігає та деталізує наявне обмеження можливості для держави або територіальних громад повернути майно, яке протиправно вибуло з їхньої власності, якщо з моменту його набуття добросовісним набувачем минуло десять років.

Крім того, проєкт зберігає спеціальний підхід до визначення початку перебігу позовної давності у спорах про витребування майна, переданого з державної або комунальної у приватну власність. Такий строк пропонується обчислювати з дати державної реєстрації права власності за першим набувачем або з моменту передачі йому майна, якщо воно не підлягає державній реєстрації.

Ризики

1. Щодо права на забуття

Проблема запропонованої у статті 328 проєкту ЦК концепції права на забуття полягає насамперед у тому, що окремі критерії її застосування сформульовані надто широко та мають оціночний характер. Зокрема, йдеться про такі категорії, як «неповна інформація», «неактуальна інформація» або «інформація, що втратила суспільний інтерес», зміст яких не має чітких законодавчих меж та може тлумачитися довільно.

За відсутності зрозумілих критеріїв балансування між правом особи на приватність та суспільним інтересом у доступі до інформації існує ризик, що право на забуття може перетворитися на інструмент для приховування суспільно важливої інформації. Зокрема, такі механізми потенційно можуть використовуватися недоброчесними особами для видалення, деіндексації або обмеження доступу до інформації у засобах масової інформації, журналістських розслідуваннях та на порталах відкритих даних.

Формально право на забуття не буде абсолютним і не передбачатиме автоматичного видалення інформації, однак запропоновані запобіжники можуть виявитися недостатніми. Зокрема, статус посадової, службової чи публічної особи може бути втрачений, але суспільний інтерес до інформації про корупційні, репутаційні скандали чи інші факти щодо такої особи зберігатиметься. 

В результаті журналісти, агрегатори відкритих даних і навіть користувачі соціальних мереж будуть змушені доводити в суді наявність суспільного інтересу до інформації про колишніх посадовців, корупціонерів або інших осіб. Це матиме стримувальний ефект для сфери свободи слова, адже медіа та громадськість уникатимуть поширення або збереження такої інформації через ризик судових спорів. 

Окремий ризик полягає в тому, що судова практика щодо таких положень формуватиметься поступово і може бути непередбачуваною. До її усталення наявність такої норми може використовуватися як інструмент тиску на журналістів, громадські організації, викривачів, аналітичні платформи та інших суб’єктів, які працюють із відкритими даними. 

Очевидно, так зване «право на забуття» є спробою авторів відтворити у проєкті ЦК право на стирання («право бути забутим»), передбачене Регламентом ЄС 2016/679 про захист персональних даних (General Data Protection Regulation, GDPR). Однак, при імплементації цього підходу не було враховано, що згідно з пунктом 3(d) статті 17 відповідного Регламенту ЄС використання персональних даних для досягнення цілей суспільних інтересів є обмеженням щодо вилучення даних, а не підставою для відповідного звернення. 

Тому під час підготовки до другого читання доцільно переглянути положення статті 328 та виключити можливість вилучення, знеособлення, знищення або деіндексації інформації про особу із загальнодоступних джерел на підставі її «неактуальності», «неповноти» чи «втрати суспільного інтересу», оскільки такі критерії є оціночними та створюють ризики для обмеження доступу до суспільно важливої інформації. Натомість право на забуття доцільно обмежити випадками, коли інформація про особу є недостовірною або обробленою протиправно. 

2. Щодо цифрової приватності юридичних осіб

У статтях 345 та 353 проєкту ЦК за юридичними особами закріплюються права на цифровий образ та цифровий особистий простір (цифрову приватність). Цифровий образ охоплює будь-які форми представлення в цифровому середовищі, як-от облікові записи, акаунти, персональні сторінки, цифрові профілі, зокрема в соціальних мережах, системах електронного урядування, а також електронні підписи, печатки та інші форми індивідуалізації в цифровому середовищі. При цьому, копіювання, використання та обробка даних щодо цифрового образу юридичної особи можлива лише за її згодою. 

Запропоноване регулювання викликає суперечності щодо співвідношення із принципами відкритості публічної інформації, функціонуванням державних реєстрів, журналістською діяльністю та діяльністю сервісів, що агрегують відкриті дані. Зокрема, широке та оціночне визначення цифрового образу потенційно може охоплювати значний масив інформації, яка вже є відкритою відповідно до законодавства, зокрема інформацію про бенефіціарних власників, дані про участь у публічних закупівлях, судових процесах чи використанні бюджетних коштів. Існує ризик, що такі норми можуть бути використані для обмеження доступу до суспільно важливої інформації або створення додаткових юридичних ризиків для журналістів, громадських організацій та аналітичних платформ, які працюють з відкритими даними.

Крім того, концепція цифрової приватності за своєю природою насамперед пов’язана із захистом приватного життя та персональних даних фізичної особи. Натомість щодо юридичних осіб можуть існувати окремі цифрові немайнові права, пов’язані із захистом ділової репутації, комерційної таємниці, електронних комунікацій чи засобів електронної ідентифікації. У зв’язку з цим запропоноване проєктом фактичне поширення повноцінної конструкції «цифрової приватності» на юридичних осіб видається сумнівним. 

У цьому контексті обґрунтованою можна вважати необхідність уточнити положення статті 353 про можливість обробки даних щодо цифрового образу юридичної особи без отримання її згоди у випадках, коли така інформація є відкритою відповідно до закону. 

3. Щодо застосування доброзвичайності як джерела регулювання цивільних відносин

Проєкт ЦК поряд із законом, договором та звичаєм виокремлює ще один засіб регулювання приватних відносин — доброзвичайність, під якою пропонується розуміти сукупність моральних норм і принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві.

При цьому доброзвичайність безпосередньо впливатиме на ключові сфери приватних відносин. Зокрема, зміст договору не може суперечити доброзвичайності, інакше суд може визнати такий договір недійсним. Фізична особа зможе вільно обирати форми та способи прояву своєї індивідуальності, визначати власну поведінку й ухвалювати рішення лише у спосіб і в межах, що, зокрема, не суперечать доброзвичайності. Крім того, під час здійснення права власності та виконання пов’язаних із ним обов’язків власник також буде зобов’язаний дотримуватися вимог доброзвичайності. 

Запровадження такої категорії фактично означає, що на регулювання цивільних відносин можуть впливати не лише норми закону, а й доволі суб’єктивні уявлення про моральність, етичність чи «належну» поведінку. Водночас використання настільки широкої та невизначеної категорії викликає застереження з точки зору принципу правової визначеності, оскільки межі поняття «доброзвичайність» залишаються нечіткими та можуть істотно відрізнятися залежно від суспільного контексту, суб’єктивного сприйняття або судової практики. За відсутності чітких критеріїв застосування це також може створювати ризики вибіркового або дискримінаційного підходу під час оцінки поведінки учасників цивільних правовідносин. 

З огляду на це доцільно переглянути доцільність застосування доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин, враховуючи наявність уже сформованих та усталених засобів правового регулювання — закону, договору та звичаю. 

4. Щодо особливостей витребування державного та комунального майна від добросовісного набувача

Проєкт Цивільного кодексу закріплює чинне обмеження можливості для держави або територіальних громад повернути майно, яке протиправно вибуло з їхньої власності, якщо з моменту його продажу добросовісному набувачу минуло 10 років. Таке обмеження фактично легалізує незаконне відчуження у держави або громади майно через шахрайські схеми та зловживання службових осіб.  

Встановлення часових рамок для витребування майна може призвести до втрати державою та відповідними територіальними громадами активів, які протиправно вибули з їхньої власності внаслідок шахрайських схем, зловживання посадовими особами службовим становищем чи інших незаконних дій, оскільки обмежить можливість їх повернути, в тому числі навіть у судовому порядку. При цьому, передбачений перелік винятків, на які не поширюються обмеження (об’єкти критичної інфраструктури, культурної спадщини, природно-заповідного фонду), є надто вузьким і не враховує інші об’єкти, наприклад, землі лісогосподарського призначення чи прибережні землі навколо річок та водойм, які традиційно викликають підвищений інтерес серед забудовників.

Ще більшу шкоду для захисту майнових інтересів держави та громади несе зміна підходу до обчислення початку перебігу позовної давності для звернення до суду з вимогами про витребування майна. Замість застосування загального підходу, коли перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, початок перебігу такого строку встановлено з дати державної реєстрації права власності або передачі майна добросовісному набувачу. А оскільки подання стороною у справі заяви до суду про сплив позовної давності є підставою для відмови у позові, на практиці в держави або громади буде не 10, а лише 3 роки для повернення незаконно відчуженого майна.

Зміна підходу до початку відліку позовної давності в цій категорії справ також може посприяти зростанню кількості протиправних схем з відчуження чужого майна в майбутньому, адже після перереєстрації права власності час гратиме не на користь законного власника. При цьому, фактично презюмується, що держава чи громада  обізнані про зміну власника майна вже з моменту внесення відповідного запису до державного реєстру. Такий підхід не враховує реальних обставин виявлення порушень, які нерідко стають відомими лише через значний проміжок часу, зокрема за результатами аудиту, журналістського розслідування, кримінального провадження або зміни керівництва органу влади. 

Крім того, замість покладення обов’язку компенсації вартості майна на особу, винну у його незаконному відчуженні, чинний кодекс та проєкт ЦК фактично зобов’язують власника (державу або громаду) викупити своє майно, а лише потім вирішувати спір з винною особою. 

Водночас такий підхід є ризиковим і з огляду на необхідність здійснення бюджетних витрат, адже це – додатковий фінансовий тягар, який може бути особливо відчутним для місцевих бюджетів. Вони взагалі можуть не передбачати таких запланованих видатків, але в разі невнесення коштів на рахунок суду той не зможе прийняти рішення про повернення майна. Крім того, добросовісний набувач міг придбати майно за заниженою вартістю, тоді як державі або громаді необхідно компенсувати його ринкову вартість. 

У березні минулого року TI Ukraine закликала ветувати аналогічний за змістом законопроєкт № 12089, але він зрештою набрав чинності. Тож до другого читання необхідно переглянути доцільність збереження обмежень для держави та територіальних громад щодо витребування майна від добросовісних набувачів.

5. Встановлення додаткових гарантій для покупців підсанкційних активів

У нашому дослідженні щодо реалізації конфіскованих російських активів ми акцентували на проблемі небажання інвесторів брати участь в аукціонах з придбання такого майна через недовіру до їхнього бекграунду, пов’язаного з ризиками оскарження колишніми власниками. Потенційні покупці потребують додаткових гарантій від держави, щоб за будь-якого розвитку подій вони не залишилися без майна. І на сьогодні для них у законодавстві передбачено єдиний вид гарантії — обмеження витребування попереднім власником майна, проданого добросовісному набувачу в порядку приватизації на електронному аукціоні, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу.

Але частину активів, зокрема об’єкти житлового фонду, Фонд держмайна продавав на електронних аукціонах у порядку відчуження об’єктів державної власності, відмінному від приватизації. Більш того, у січні 2026 року уряд затвердив новий, окремий порядок реалізації підсанкційних активів. А отже на майно, продане за цими процедурами, не поширюватимуться гарантії добросовісним набувачам. 

Як наслідок, виникла потреба розширити такі гарантії. У січні 2025 року парламент прийняв зміни до Цивільного кодексу України, якими передбачив обмеження витребування майна від добросовісного набувача, якщо він набув його за результатами електронного аукціону. Але вони не запрацювали через техніко-юридичні неузгодженості діючої та прийнятої норми. Не з’явилася норма і в проєкті Цивільного кодексу.

З огляду на це доцільно передбачити відповідні гарантії шляхом обмеження можливості витребовувати від добросовісного набувача майно, набуте в порядку реалізації активів, щодо яких ухвалено судове рішення про застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

Висновки та рекомендації

Проєкт нового Цивільного кодексу України демонструє спробу адаптувати приватне право до сучасних суспільних викликів, зокрема розвитку цифрових технологій, електронних комунікацій та обігу інформації. Водночас окремі положення проєкту несуть безпосередні ризики для сфер доступу до інформації, свободи слова та захисту публічних активів.

Зокрема, положення про право на забуття та цифрову приватність юридичних осіб у запропонованому вигляді можуть створити передумови для обмеження доступу до суспільно важливої інформації, ускладнення діяльності журналістів, громадських організацій та сервісів, що працюють з відкритими даними. Оціночні критерії на кшталт «неактуальності» інформації чи «втрати суспільного інтересу» не мають чітких меж і можуть застосовуватися довільно, що створює ризики зловживань та стримувальний ефект для сфери сфери свободи слова, адже медіа та громадськість уникатимуть поширення або збереження такої інформації через можливі судові спори.

Застереження також викликає запровадження доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин. Надання морально-етичним категоріям самостійного регулятивного значення може розширити простір для суб’єктивного тлумачення та неоднакового застосування норм, що потенційно суперечить принципу правової визначеності та створює ризики вибіркового або дискримінаційного підходу у правозастосуванні. 

Окремої уваги потребують положення про витребування державного та комунального майна від добросовісного набувача. Запропонований підхід фактично звужує можливості держави та територіальних громад повертати активи, незаконно відчужені внаслідок шахрайських схем чи зловживань, а також створює додаткові фінансові ризики для бюджетів через необхідність попередньо компенсувати вартість майна добросовісному набувачу. 

Водночас проєкт не усуває проблему відсутності достатніх гарантій для покупців підсанкційних активів, що могло б підвищити ефективність їх реалізації. 

Відповідні положення варто доопрацювати перед розглядом проєкту ЦК у другому читанні. Тож ми рекомендуємо парламенту:

• у статті 328 виключити можливість вилучати, знеособлювати, знищувати або деіндексувати інформацію про особу із загальнодоступних джерел з підстав її «неактуальності», «неповноти» чи «втрати суспільного інтересу»;
• уточнити положення статті 353 в частині можливості обробки даних щодо цифрового образу юридичної особи без отримання її згоди у випадках, коли така інформація є відкритою відповідно до закону;
• переглянути доцільність запровадження доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин, враховуючи наявність уже сформованих та усталених засобів правового регулювання (закону, договору, звичаю);
• переглянути доцільність збереження обмежень для держави та територіальних громад щодо витребування майна від добросовісних набувачів;
• доповнити статтю 367 обмеженням можливості витребовувати від добросовісного набувача майно, набуте в порядку реалізації активів, щодо яких ухвалено судове рішення про застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

Які перспективи

Збільшення кадрового складу суддів ВАКС залишається одним із ключових завдань для посилення роботи суду. Від цього, зокрема, залежить дотримання розумних строків розгляду топкорупційних справ.

Водночас результати конкурсу створюють і практичний виклик. Частина чинних суддів першої інстанції ВАКС, імовірно, перейде до Апеляційної палати. Зокрема, серед кандидатів із високими результатами є чинні судді ВАКС — Катерина Сікора, Наталя Мовчан та Олена Танасевич.

Якщо ці судді будуть призначені до Апеляційної палати, у першій інстанції ВАКС з’являться нові вакансії. Саме тому, крім посилення апеляційної ланки, необхідно забезпечити належну спроможність першої інстанції ВАКС. Без цього ризик затягування судового розгляду справ лише зростатиме.

Також варто врахувати, що у справах, які перебували на розгляді у згаданих суддів першої інстанції ВАКС, зʼявляться підстави для розгляду їх спочатку. Це застарілий підхід, який не враховує сучасних умов фіксування судового процесу.

Окреме питання — майбутнє участі міжнародних експертів у доборі суддів ВАКС. Нинішній конкурс проходить із залученням Громадської ради міжнародних експертів, яка стала одним із найважливіших запобіжників від призначення недоброчесних кандидатів. Але без продовження її мандату парламентом неможливо буде провести наступні конкурси за такою ж прозорою і якісною процедурою.

Чому важливо прийняти Антикорупційну стратегію в найкоротші терміни

Антикорупційна стратегія — це програмний документ найвищого рівня, який визначає пріоритети державної антикорупційної політики на п’ять років. На її основі уряд зобов’язаний протягом шести місяців після набрання законом чинності затвердити Державну антикорупційну програму (ДАП) — операційний план з конкретними заходами, термінами і виконавцями.

Нинішня Стратегія — третя в Україні. Перша охоплювала 2014–2017 роки і була зосереджена на створенні антикорупційних інституцій. Після її завершення Україна п’ять років існувала без стратегічного документа, а наступну прийняли лише у червні 2022 року фактично під тиском вимог ЄС напередодні надання статусу кандидата. Та стратегія мала переважно декларативний характер і не враховувала реалій повномасштабного вторгнення. Нова Стратегія на 2026–2030 роки значно детальніша, охоплює більше сфер і вперше включає окремий розділ про відновлення. Крім того, ця Стратегія має враховувати міжнародні зобовʼязання України у всіх релевантних сферах.

Ухвалення Стратегії також є міжнародним зобов’язанням України — воно передбачене планом Ukraine Facility, Дорожньою картою у сфері верховенства права та «планом Качки-Кос». Дедлайн для ухвалення відповідного закону за Ukraine Facility — кінець червня 2026 року.

TI Ukraine брала участь у підготовці Стратегії: наші експерти з DOZORRO безпосередньо працювали над підрозділом про публічні закупівлі, а також брали участь в обговореннях інших підрозділів і надавали письмові коментарі. Детальний аналіз тексту Антикорупційної Стратегії НАЗК після публічних обговорень ми опублікували раніше.

Втім, окремі наші зауваження, висловлені в цьому аналізі щодо кримінальної юстиції, також були враховані Агентством у версії, яка пішла на погодження уряду на початку квітня і була зареєстрована проєктом закону Анастасією Радіною. Зокрема, ця версія також передбачає скасування «поправок Лозового».

Що змінилося в урядовій редакції документа

Обидва конкуруючі законопроєкти не є досконалими і можуть бути доопрацьовані у низці положень. Втім, законопроєкт, зареєстрований головою антикоркомітету наразі є найамбітнішою версією документа. Уряд же прибрав низку важливих реформ, чим послабив Стратегію. Розглянемо детальніше запропоновані урядом зніми.

Конкурс на Генерального прокурора. Найсуттєвіша відмінність полягає у підрозділі «Прокуратура» (2.2). У версії голови антикоркомітету він містить вісім проблем, в урядовій — сім. Урядом вилучив саме Проблему 2.2.2, яка передбачала:

• призначення Генерального прокурора через конкурсну комісію, що надає рекомендації Президенту; 
• законодавче визначення підстав для висловлення недовіри та звільнення Генерального прокурора.

«План Качки-Кос» передбачає комплексний перегляд процедури відбору та звільнення Генерального прокурора з метою приведення її у відповідність до найкращих європейських практик із залученням Венеціанської Комісії. При цьому ця реформа отримала 0 балів з 10 у моніторингу експертної коаліції, адже з грудня 2025 року жодного кроку на виконання цієї реформи зроблено не було. В урядовому законопроєкті проблема не просто перенесена на рівень ДАП, а вилучена повністю.

Реформа добору директора ДБР. У версії голови антикоркомітету Проблема 2.2.7 охоплює добір керівників Національної поліції і Державного бюро розслідувань — із конкретним результатом щодо вдосконалення процедури добору директора ДБР з урахуванням рекомендацій Єврокомісії. 

В урядовій версії Проблема 2.2.6 передбачає лише добір керівництва Нацполіції, конкурс на очільника ДБР у цьому законопроєкті відсутній. При цьому реформа ДБР також входить до «плану Качки-Кос» і отримала 1 бал з 10 у моніторингу експертної коаліції.

Звуження повноважень керівника САП. У версії Стратегії голови антикоркомітету пункт 1.10.3.1 передбачав надання керівнику САП чотирьох категорій повноважень:

а) вносити відомості до ЄРДР щодо народних депутатів та погоджувати клопотання, що розглядаються слідчим суддею; б) самостійно надсилати запити про екстрадицію та створювати спільні слідчі групи; в) продовжувати строки досудового розслідування; г) здійснювати будь-які слідчі та процесуальні дії в провадженнях НАБУ без залучення Генерального прокурора.

В урядовій версії залишилося лише два підпункти: б та в. Вилучені пункти а і г — саме ті, які найбільше обмежують залежність САП від Генерального прокурора і зменшують можливість політичного впливу на розслідування. Збереження потреби САП погоджувати процесуальні дії з Генпрокурором — це структурна вразливість, яка дозволяє адміністративними інструментами блокувати або сповільнювати розслідування.

Деталізація зарплати НАЗК. У версії голови антикоркомітету пункт 1.10.1.1 містить конкретне формулювання: законодавчо визначити обсяг і структуру зарплати всіх категорій працівників НАЗК для забезпечення прозорості та мінімізації варіативної складової. В урядовій версії залишилося лише загальне «належне правове врегулювання фінансового забезпечення» — без деталей щодо структури оплати. Це некритична зміна, адже передбачити положення щодо заробітної плати усіх працівників НАЗК на рівні профільного закону варто у ДАП. 

Що залишилося без змін і що варто додати

Переважна більшість тексту Стратегії в обох версіях ідентична. Зокрема, збережено: положення про автономне прослуховування для НАБУ, скасування автоматичного закриття кримінальних справ через сплив строків давності, добір до ВККС та ВРП за участі міжнародних експертів з вирішальним голосом, захист викривачів відповідно до Директиви ЄС 2019/1937.

Втім одним із найслабших розділів обох Стратегії є підрозділ про декларування, адже він не передбачає більшу частину міжнародних зобовʼязань України у цій сфері. Зокрема, щодо неефективності автоматичних перевірок та потреби перегляду ризикоорієнтованого підходу. Так, нинішня система фінансового контролю не дозволяє ефективно запобігати саме топкорупції, й цю ситуацію необхідно виправити.

Висновки та рекомендації

Порівняльний аналіз показує, що уряд скористався місяцем затримки не для поліпшення документа, а для послаблення трьох положень, безпосередньо пов’язаних із пріоритетами «плану Качки-Кос».

Ці та інші недоліки Стратегії необхідно виправити на етапі ухвалення профільного закону.

• Версія, розроблена НАЗК і зареєстрована очільницею антикоркомітету, є більш амбітною і така, що повніше відповідає міжнародним зобов’язанням України. В будь-якому випадку, між першим і другим читаннями комітет матиме можливість розглянути поправки від усіх суб’єктів законодавчої ініціативи, зокрема й від уряду.
• Вилучення підпунктів а) і г) з пункту 1.10.3.1 щодо повноважень керівника САП — це зміна, яка безпосередньо впливає на операційну незалежність антикорупційної прокуратури. Ці положення мають бути у фінальному тексті АС.
• Незалежно від того, яку версію парламент прийме за основу, між читаннями варто розглянути посилення кількох положень. Передусім — щодо ефективності протидії легалізації доходів та конкретизацію підходів до оцінки ефективності е-декларування — зокрема, НАЗК необхідно зосередитися на якості повних перевірок, а не лише на кількості автоматизованих.

Затягувати ще більше з голосуванням Стратегії не можна. Досвід попереднього циклу показав: запізніле прийняття Стратегії та ДАП нівелює актуальність для частини змісту ще до початку їх виконання. При цьому важливо зберегти амбітність документа та ще більше посилити її.

Міжнародний досвід: баланс між безпосередністю і ефективністю

Аналіз міжнародної практики свідчить, що підходи до реалізації засади безпосередності в разі зміни складу суду варіюються від суворих імперативних вимог до гнучких процедур, заснованих на використанні технічних засобів.

Так, у німецькому кримінальному процесі немає дискреції судді щодо того, чи починати розгляд спочатку, якщо склад суду змінився без наявності запасного судді. Згідно з § 226 Кримінально-процесуального кодексу Німеччини, основне слухання справи відбувається в безперервній присутності суддів. Проте зрозуміло, що бувають різні людські фактори, які унеможливлюють участь судді в кожному засіданні. З цих причин ст. 192 іншого закону передбачила, що в разі тривалого провадження головуючий може залучити запасних суддів, які будуть присутні на засіданні та замінять суддю, який не може бути присутнім. З цього зрозуміло, що неможливо проводити подальший розгляд справи, якщо один із суддів був замінений, а запасний суддя не залучений. Незаконний склад суду є абсолютною підставою для оскарження вироку в апеляції.

Схожа ситуація в Литві, де кожна справа має розглядатися незмінним складом суду, а заміна судді автоматично веде до початку розгляду з нуля, якщо у провадженні не брав участі запасний суддя (ст. 222, 223).

Водночас деякі країни обирають гнучкіший шлях, спрямований на дотримання розумних строків. Кримінально-процесуальний кодекс Польщі (ст. 404 та 404b) дозволяє продовжити слухання після заміни члена колегії, якщо це не загрожує правильності розгляду справи. Новий суддя отримує час на ознайомлення з матеріалами й доказами, після чого може офіційно заявити, чи потребує він повторного дослідження доказів.

Найбільш показовим для українського контексту є досвід Італії. Попри історично сувору вимогу незмінності суддів, закріплену в ст. 525 КПК Італії, практика радикально змінилася після прецедентного рішення Верховного касаційного суду у справі Bajrami (2019), що згодом було відображено в ст. 495 Кодексу. Тепер зацікавлена сторона має право на повторний допит свідків після заміни судді лише в тому разі, якщо попередні свідчення не були зафіксовані за допомогою аудіо- чи відеозапису, або якщо суддя вбачає в цьому об’єктивну необхідність. Такий підхід критикувався італійськими правниками, тому при його адаптації в українському законодавстві слід забезпечити дотримання процесуальних гарантій. 

Ця тенденція до технологічної компенсації безпосередності знаходить своє відображення й у практиці Європейського суду з прав людини. Суд неодноразово наголошував, що можливість обвинуваченого провести очну ставку зі свідком за присутності судді, який остаточно вирішує справу, є важливою гарантією оцінки правдивості показань.

Проте ЄСПЛ не вважає принцип безпосередності абсолютною забороною будь-якої зміни складу суду. У справах Cutean проти Румунії та P.K. проти Фінляндії Суд зазначив, що адміністративні чи процесуальні чинники можуть стати перешкодою для участі судді, і в таких випадках необхідно вжити компенсаторних заходів. До них належать надання новому судді протоколів або технічних записів засідань.

Наприклад, у справах Graviano проти Італії та Škaro проти Хорватії ЄСПЛ не встановив порушень, оскільки заміна судді супроводжувалася доступом до матеріалів попередніх слухань, а правдивість показань свідків не ставилася під сумнів. Водночас Суд встановлює порушення у випадках, коли змінюється весь склад колегії або коли новий суддя виносить вирок, не побачивши ключових свідків, чиї показання були вирішальними.

Питання безпосередності та права повторного допиту свідків є актуальним і для України. Зокрема, у справах Фамуляк проти України ЄСПЛ акцентував на тому, що заміна судді колегії після допиту свідка зазвичай повинна призводити до повторного його допиту. Проте, якщо свідок уже був допитаний захистом на попередньому етапі й це належно зафіксовано, то принцип безпосередності може бути обмежений.

В іншій справі — Черніка проти України — суд наголосив, що важливим елементом справедливого суду є можливість очної ставки обвинуваченого зі свідком у присутності судді, який зрештою вирішує справу. Суддя має особисто переконатися в правдивості свідчень, побачити реакції та емоції людини. Проте знову ЄСПЛ вказує, що засада безпосередності не абсолютна і може бути обмежена, якщо: наявні повні протоколи, транскрипти попередніх допитів; достовірність показань свідка не ставиться під сумнів.

Це дозволяє зробити висновок, що і міжнародний досвід, і практика ЄСПЛ демонструють поступовий перехід від фізичної присутності до змістовної безпосередності, де якісна аудіо- й відеофіксація виступає належним засобом забезпечити розгляд справи справедливим судом при зміні його складу.

Як є зараз?

Після змін, запроваджених Законом України № 4111-IX від 4 грудня 2024 року, у чинному законодавстві залишаються деякі проблеми, які можуть перешкодити ефективному притягненню юридичних осіб до кримінальної відповідальності.

1. Відповідно до ч. 3 ст. 96-3 КК України, яка визначає підстави підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру, юридична особа несе відповідальність після своєї реорганізації, лише якщо разом з нею було притягнуто до відповідальності фізичну особу, викриту на підкупі (ст. 369 КК України), зловживанні впливом (ст. 369-2 КК України) чи легалізації (відмиванні) майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 209 КК України).
2. Залишається колізія між визначенням службових осіб у ч. 4 ст. 18 (визначає поняття спеціального субʼєкта кримінального правопорушення) та п. 2 примітки до ст. 364 КК України (визначає спеціальне поняття службової особи), оскільки в останньому положенні відсутня згадка про службовців органів місцевого самоврядування та комунальних підприємств.
3. Україна може притягати до відповідальності за корупційні кримінальні правопорушення лише членів міжнародних парламентських асамблей, до яких входить вона сама. Притягати ж до відповідальності за корупцію членів інших асамблей вона не може.
4. Через неточність п. 9-1 ч. 1 ст. 309 КПК України, яка визначає перелік ухвал слідчого судді, що можуть бути оскаржені, наразі прямо не дозволено оскаржувати ухвалу слідчого судді про застосування обмежень щодо діяльності юридичної особи.
5. Закон України «Про запобігання корупції» не містить уніфікованого з КК України визначення поняття уповноваженої особи юридичної особи.

Що пропонується у законопроєкті?

Законопроєкт пропонує декілька окремих змін до КК України, КПК України та Закону України «Про запобігання корупції», які дозволять розширити зону відповідальності за підкуп посадовців від імені та/або в інтересах юридичних осіб, а також уточнять окремі раніше допущені законодавцем неточності.

1. Зміни до ч. 3 ст. 96-3 КК України не дозволять юридичним особам уникати кримінальної відповідальнотсті завдяки власній реорганізації, навіть якщо правоохоронцям не вдалося знайти конкретну людину, відповідальну за підкуп (ст. 369 КК України), зловживання впливом (ст. 369-2 КК України) чи легалізацію (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 209 КК України).
2. У п. 2 примітки до ст. 364 КК України пропонують уточнити перелік службових осіб, додавши до них також службовців органів місцевого самоврядування та комунальних підприємств. Це дозволить усунути колізію між пунктом 2 примітки до ст. 364 КК України та ч. 4 ст. 18 КК України, які визначають вказаний перелік службових осіб.
3. Пропонується поширити статус службової особи у згаданих ч. 4 ст. 18 та п. 2 примітки до ст. 364 КК України навіть на членів міжнародних парламентських асамблей, у яких Україна участі не бере. Це дозволить притягати до кримінальної відповідальності тих, хто чинить підкуп таких іноземних (міжнародних) посадовців, до яких Україна не має прямого стосунку.
4. У п. 9-1 ч. 1 ст. 309 КПК України пропонується уточнити, що оскарженню на етапі досудового розслідування підлягають ухвали слідчого судді про застосування чи відмову в застосуванні саме обмежень щодо діяльності юридичної особи, а не остаточні рішення про застосування тимчасових обмежень діяльності юридичної особи та/або тимчасових обмежень в отриманні прав та/або переваг. Це усуне неточність, допущену законодавцем раніше.
5. У ст. 61 Закону України «Про запобігання корупції» також додасться роз’яснення поняття уповноваженої особи юридичної особи, яке раніше згадувалося лише у п. 1 примітки до ст. 96-3 КК України.

Що можна додатково покращити законопроєктом?

В огляді звіту про розширення ЄС щодо України TI Ukraine наголошувала, що проєкт закону №11443 (Закон України № 4111-IX від 4 грудня 2024 року) суттєво звужує підстави для застосування заходів щодо юридичних осіб і ризикує залишитися суто нормою на папері, а не використовуватиметься для боротьби з корупцією на практиці.

Прийнятий закон залишив низку прогалин, через що боротьба з корпоративною злочинністю може мати значно менший ефект. Тому доцільно виправити попередні упущення та зробити механізм притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності дійсно життєздатним.

Йдеться про розширення «автономної» кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Наразі «автономна» кримінальна відповідальність юридичних осіб, тобто відповідальність юридичних осіб без засудження конкретної фізичної особи, застосовується лише у випадку підкупу (ст. 369 КК України), зловживання впливом (ст. 369-2 КК України) чи легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 209 КК України), вчиненого стосовно іноземних службових осіб.

Такий звужений перелік кримінальних правопорушень, а також суб’єктів, стосовно яких вони вчиняються, робить «автономну» кримінальну відповідальність юридичних осіб радше винятком з правил, а не практикою, яка дозволяє боротися з корпоративною злочинністю, коли доказової бази недостатньо для відшукання винної фізичної особи.

З огляду на це важливо до всіх пунктів ч. 2 ст. 96-3 КК України додати також згадку ч. 3 ст. 18 КК України, яка визначає коло національних службових осіб. Таким чином «автономна» відповідальність юридичних осіб буде поширена й на ті випадки, коли підкуповуються національні службові особи. Крім цього, у згаданій ч. 2 ст. 96-3 КК України слід розширити перелік кримінальних правопорушень, за вчинення яких можливе «автономне» притягнення до кримінальної відповідальності компаній. Так, у першу чергу ідеться про поширені корупційні злочини, передбачені ст. 364 (службове зловживання) та 191 (заволодіння майном) КК України.

Висновки

Поданий на розгляд парламенту президентський законопроєкт №15056 не має змістовних зауважень до наведених його авторами пропозицій.

Водночас цей проєкт може стати підґрунтям для більш комплексного врегулювання процедури притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності. 

Тож TI Ukraine підтримує прийняття цього законопроєкту з подальшим доопрацюванням в частині розширення «автономної» кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії. Її зміст є виключною відповідальністю Transparency International Ukraine і жодним чином не відображає поглядів Уряду Норвегії.

Передісторія

Відразу зазначимо, що описана довідка-план — це не початок історії «Династії», а її проміжна стадія. 

Так, за даними, оприлюдненими в судовому реєстрі, набуття самої земельної ділянки під котеджне містечко у 2019 році стало предметом окремого розслідування НАБУ — через ознаки ймовірних корупційних дій місцевих посадовців. Землю з кадастровим номером 3223155400:04:006:0028 і площею 4,2491 га територіальна громада Козина продала за ціною 9 008 092 грн на підставі експертної оцінки у 8 758 275 грн. Тоді як її мінімальна ринкова вартість на той момент оцінюється слідством у 43 246 120 грн (тобто у 5 разів вище), а максимальна — у 180 193 690 грн (у 20 разів вище). 

Таким чином, на рівні гіпотез у схемі «Династія» простежуються три послідовні етапи:

1. корупційне набуття земельної ділянки у 2018-2019 роках із заниженою оцінкою; 
2. легалізація коштів, одержаних злочинним шляхом, через будівництво нерухомості у 2019-2025 роках;
3. спроба «очистити» актив від ризику арешту та конфіскації у 2025 році через серію угод з непов’язаними юридичними особами. 

Це схоже на повний цикл отримання доходів від злочинів та їх виведення за межі досяжності держави. Саме цьому має завадити осучаснення  конфіскаційних механізмів, до якого  зобовʼязує Директива (ЄС) 2024/1260. Як зазначено в іншому важливому для євроінтеграції документі — Дорожній карті у сфері верховенства права — Україна має інтегрувати її положення у національне законодавство України до ІІ кварталу 2027 року.

Що відбувалося з активами

Уявіть, що у вас є будинок, який коштує $2 млн. Але формально він не ваш, бо записаний на ланцюжок осіб і компаній, які зовні виглядають незалежними один від одного. Подібне відбувалося і з «Династією», що ми можемо побачити на підставі матеріалів з реєстру судових рішень.

• 2012 рік. Купується база відпочинку «Сонячна» в Козині через ТОВ «Блум Девелопмент» — за 2,47 млн грн. Земля під базою орендована в сільради.
• 2018 рік. Створюється кооператив «ЖБК Сонячний берег»,формально — для будівництва житла. У засновниках три людини: дві довірені, третя стає головою. Олексій Чернишов, якому НАБУ нещодавно вручило чергову підозру і вважає організатором цієї схеми, у складі не з’являється. Кооператив отримує землю в суборенду.
• 2019 рік. Олексій Чернишов ненадовго з’являється в документах як співзасновник ТОВ «Блум Девелопмент», але швидко «виходить» — передає свою частку дружині. Тоді ж земля викуповується у сільради вже у власність «Блум Девелопменту» за 9 млн грн.
• 2019 рік. Чернишов особисто дає кооперативу позику на 3,6 млн грн (це зафіксовано в ухвалі ВАКС). Тобто формально він не власник, але реально фінансує проєкт.
• 2020-2025 роки. Активне будівництво «Династії». Дружина фактично керує процесом. Через довірених осіб і шість виданих довіреностей Чернишов зберігає контроль.
• 29 серпня 2023 року. Дружина теж «виходить» зі складу учасників «Блум Девелопменту». Єдиним власником залишається довірена особа.

Відповідно, на момент, коли НАБУ починає цікавитися особою Олексія Чернишова, будинки і земля належали компанії, де власником записана людина, яка з ним не повʼязана. Між реальним бенефіціаром і активом — певні юридичні «прошарки».

Що пропонує план «очищення активу»

Володіння недобудованим маєтком через низку юридичних осіб виявилось недостатньо. Адже після розголосу, який спричинило журналістське розслідування Bihus.info, і початку розслідування НАБУ у реальних власників виникло завдання вберегти цей актив від арешту та подальшої конфіскації. Запропонований невідомими наразі фахівцями план дій навіть має заголовок, який не залишає сумнівів щодо мети.

А реалізуватися цей план мав так.

Крок 1: «Продати землю своїм через позику»

Автори довідки запропонували створити нову компанію. Вона умовно позначається як «Інвестор» і має виглядати повністю непов’язаною з Чернишовим (на відміну від уже засвіченого ТОВ «Блум Девелопмент»). Цей «Інвестор» купує землю в ТОВ «Блум Девелопмент», але не за свої гроші, а за позику, яку йому дає інша «дружня» компанія або банк. І на цю землю одразу накладається обтяження у вигляді іпотеки на користь того, хто видав позику.

Ця конструкція має декілька цілей: 

• купівля за гроші виглядає як звичайна комерційна операція, а не як спроба сховати майно;
• іпотека створює додаткові труднощі для повернення активу: якщо прокурор спробує оскаржити продаж і повернути землю, то у держави з’явиться «конкурент» в особі того, хто видав позику. 

Крок 2: Применшити вартість будинків

Автори плану навіть не приховують того, що з реальною вартістю недобудованих маєтків є проблеми. Прямо в документі написано: «наблизити реальну вартість обʼєкту незавершеного будівництва до підтвердженого фінансування». Адже реальна вартість одного будинку, за даними НАБУ та САП, становить майже $2 млн, але офіційно через ЖБК «Сонячний берег» пройшло набагато менше — приблизно 10% від реальних витрат. 

Якщо незалежний оцінювач напише у звіті реальну вартість, виникає очевидне питання: а звідки гроші? Тому потрібен «правильний» оцінювач, який напише офіційну вартість будинку приблизно на рівні задокументованого фінансування.

Відтак якщо через рік-два хтось спробує оскаржити продаж, то побачить договори, де ціна відповідно до оцінки. Юридично все чисто.

Крок 3: Продати будинки як купу матеріалів

Якщо будинок зареєстрований у реєстрі нерухомого майна, на нього можна накласти арешт. Якщо ж він фізично існує, але ще не зареєстрований — він юридично майже «невидимий» для відображення в реєстрі обтяжень. План передбачає: будинки в Козині на момент операцій формально не зареєстровані як завершена нерухомість — вони існують як об’єкти незавершеного будівництва. Це означає, що їх можна продати «Інвестору» просто як набір будматеріалів — за зниженою вартістю з кроку 2 — і ця операція не залишить сліду в державних реєстрах.

Тобто на момент, коли НАБУ нарешті отримає ухвалу про арешт щодо попереднього власника, арештовувати буде нічого. У реєстрі цих будинків немає, а матеріали вже проведено по бухгалтерії «Інвестора». І тоді потрібно робити додаткові кроки для пошуку і встановлення нового власника та арешту його майна, що потребуватиме додаткового часу.

Крок 4: Зареєструвати на «Інвестора» як свою власність

Тепер «Інвестор» реєструє ці ж будинки в ДРРП на себе — як новий об’єкт нерухомості. Уже як легальний власник, який придбав землю за договором,  він «побудував» на ній будинок з куплених матеріалів. Тобто юридично це інший актив ніж той, що міг би бути арештований раніше, бо зареєстрований після проведених операцій. Власник — компанія без зв’язку з Чернишовим. Походження задокументоване через ланцюжок договорів.

Крок 5: Продати ще раз — уже відкрито

Останній крок: «Інвестор» продає весь комплекс (землю та зареєстровану нерухомість) через електронну торгову платформу (типу СЕТАМ) ще одній компанії з умовною назвою «Девелопер». Це теж компанія без зв’язку з Чернишовим.

Навіщо торги? Бо вони створюють презумпцію ринкової ціни і добросовісного набуття. Купив на відкритих торгах за прозорою процедурою — отже, добросовісний набувач. А до добросовісного набувача, згідно з вимогами ст. 96-2 КК України, спеціальна конфіскація не застосовується. Взагалі.

Після цього «Девелопер» спокійно добудовує маєтки, вводить їх в експлуатацію і продає кінцевим покупцям. А в кінцевих покупців повністю чистий титул. Якщо через кілька років і буде вирок проти підозрюваних у справі, конфіскувати немає чого.

Замість висновків: на які вразливості конфіскаційного режиму спирається цей план

Як бачимо, план «очищення активу» побудований на детальному знанні чинного законодавства, а кожен його крок цілить у конкретну прогалину. Іпотека на користь «дружнього» позикодавця, занижена оцінка, продаж маєтків як будматеріалів, перепродаж через електронні торги — усе разом має за мету створити такий правовий статус, при якому конфіскація стає неможливою навіть за наявності вироку. Стаття 96-2 КК України дозволяє конфіскувати майно у третьої особи лише тоді, коли доведено, що вона «знала або могла знати» про його злочинне походження. Тоді як план спеціально побудований, аби цю обізнаність неможливо було довести.

Саме проти такої моделі і спрямована згадана нами на початку Директива (ЄС) 2024/1260. Вона дозволяє суду конфіскувати майно, виходячи з його непропорційності законним доходам та відсутності правдоподібного законного джерела. І як наслідок зникає необхідність щоразу доводити суб’єктивну обізнаність третьої особи. Захист добросовісного набувача при цьому зберігається через процедурні гарантії — право на адвоката, доступ до матеріалів справи, право бути почутим у суді й оскаржити рішення про конфіскацію, передбачені ст. 24 Директиви.

У Дорожній карті з питань верховенства права Україна взяла на себе зобов’язання провести імплементацію Директиви до II кварталу 2027 року. Кейс із маєтками «Династії» — найкраща ілюстрація того, чому це зобов’язання має бути виконане змістовно, а не лише формально.

А долю цих маєтків», якщо вдасться довести, що їх збудували за кошти злочинного походження, буде вирішувати суд. Проте без вдосконалення законодавства залишаються ще чимало способів вивести активи з-під «удару».