«Лицар картатої ковдри»: чому в щирість мобілізації Насірова ніхто не повірив

В останні дві доби ми попали під справжню хвилю новин про одного з найвідоміших обвинувачених у корупції державців Романа Насірова. Спершу стало відомо, що він «добровільно мобілізувався» до ЗСУ, потім спільноту вразило, куди саме він мобілізувався. Але дуже швидко виявилося, що мобілізація ексголови ДФС не склалася — чи то під тиском розголосу громадськості, чи бо командування зрозуміло, наскільки одіозну людину бере у свої лави.

Історія здавалася б кумедною, якби не ціла низка запитань, які вона викликала. Бо ж і справа гучна, й ім’я обвинуваченого-ексмобілізованого відоме, і вчинок його, хоч і не новий, але неприємно несподіваний. Тож якими б не були саме юридичні аспекти дій ексголови ДФС, враження вони вже сформували неабияке, і про це хочеться поговорити окремо.

Передусім, чому Насіров захотів мобілізуватися саме зараз? Ще минулого тижня він відвідував засідання і про жодні свої бажання долучитися до війська суд не повідомляв. 

Тепер з’явитися в суд Насірову таки доведеться. Але чому ж, якщо він певен у недолугості цих обвинувачень, то не захотів особисто і в повен голос заперечити прокурорці, яка вже виступила на дебатах? Натомість був готовий, щоб у пам’яті залишилися його несподівані і такі жалюгідні слова, озвучені під час допиту в залі суду: «Якби я знав, що мене будуть притягувати до відповідальності, я б звільнився або взагалі не пішов на державну службу». Невже він хотів, щоб всі 8 років, що розглядалася його справа, запам’яталися людям саме такою фразою? Чи тими недолугими виправданнями про «простого хлопця з Чернігова», які ексголова ДФС оприлюднив сьогодні вранці?

І як після всіх наведених фактів повірити в щирість і цих дій Романа Насірова, і в те, що він справді був готовий стати на захист України, а не ухилявся від правосуддя? 

Суд не повірив на слово, відклав розгляд про зупинення провадження. На щастя, й українське військо не повірило теж, і розгляд справи все одно продовжився. Проте знову, вже вкотре, хай ненадовго, але затягнути його генію картатої ковдри таки вдалося.

І тут, до речі, цікаво, які саме здібності Насіров хотів розкрити в результаті такого вдалого влаштування у ЗСУ. Як він планував служити після того, як його адвокати протягом років розгляду справи неодноразово посилалися на його погане здоров’я, просили заслухати пояснення лікаря — аби тільки змінити підзахисному запобіжний захід, випустити його з-під варти? І місяцями суд їм відмовляв, поки Насіров таки не назбирав грошей на внесення застави.

Вся ця шалена, смішна й обурлива історія не дарма сколихнула медіа й соцмережі, адже справа Насірова — це ще один тест для України на те, чи може вона судити реальних топпосадовців за можливі корупційні злочини. Іспит на те, чи взагалі можливо довести такі кейси до кінця.

Тут ідеться про провадження, за яким українці дуже пильно стежили від самого його викриття. Скоєне вже після Революції Гідності, коли суспільство вимагало конкретних кроків у боротьбі з корупційними схемами і корупціонерами. Коли затримання, що набуло справді значного розголосу, стало одним із перших настільки гучних кейсів після створення НАБУ. Коли обрання підозрюваному запобіжного заходу в Шевченківському суді, за яким у прямому ефірі стежили українські соцмережі чи не всю ніч. Коли тоді ще нардеп Мустафа Найєм та інші небайдужі громадяни просто своєю присутністю не дозволили підозрюваному уникнути обрання реальних обмежень пересування. 

Ця справа від самого початку була гучною й публічною, а ті трансляції з двору суду для багатьох, в тому числі й для авторки цього тексту, стали сигналом, що такі розслідування не спустять на гальмах. І що боротьба з корупцією, у тому числі для звичайних громадян — це можливість власним долученням змінювати країну на краще, що це взагалі можливо.

Як було повірити, що теперішній вчинок Насірова — це не спроба втекти, якщо видається, що він від самого початку намагався ухилитися?

Цей добровільний стрибок у солдати після тривалої «смертельної» хвороби — не перша спроба топкорупціонера уникнути покарання. Торік точно такий самий фінт після тривалого нездужання вже намагався провернути обвинувачений і засуджений за зловживання владою екснардеп. Руслан Сольвар. Просто перед оголошенням вироку виявилося, що Сольвар — уже військовий. Проте ВАКС все одно прийняв остаточне рішення і визначив покарання. Військовим Сольвар бути перестав, натомість остаточно перетворився у засудженого за корупційні зловживання.

З Насіровим історія складніша. Саме у справі про його участь у «газовій схемі» Онищенка строки давності спливають вже наступного року. І, яким би не було рішення Антикорсуду, його дуже ймовірно будуть оскаржувати і в апеляції, і, можливо, навіть у Верховному Суді — аби лише не довести до реального покарання, якщо таке присудять колишньому головному фіскалу. 

Проте сама мобілізація обвинувачених у топкорупції на останніх етапах судового розгляду вже, видно, перетворюється на своєрідну схему уникнення від відповідальності. Принаймні, на спробу відтягнути чи взагалі унеможливити справедливий вирок. 

Але найгірше, що цим своїм спершу, здавалося б, хитромудрим, а на ділі безглуздо ганебним вчинком у суспільній свідомості Насіров вже сформував бачення того, яким має стати фінальне рішення суду, навіть якщо вирок буде іншим. Бо що б надалі не вирішив суд, яким би виваженим не було його рішення, суспільні думки, сумніви, застереження й обурення вчинками Насірова залишаться, а увага до нього зросте. І цим самим обвинувачений кидає тінь не лише на власну справу, рішення в якій ще може бути для нього позитивним. 

Зараз ми бачимо, що суспільство ще більше загорілося бажанням, аби Насірова саме покарали, байдуже, якими були докази його вини. Бо, якщо просто почитати новини чи соціальні мережі за останні дві доби, здається, що у невинуватість Насірова не вірить геть ніхто. Навіть він сам.