Що таке геноцид: правовий вимір

Геноцид існував завжди. Найвідоміший акт геноциду проти українського народу — Голодомор 1932-1933 років. У ХХІ столітті ми стали свідками чергових звірств. Але сьогодні на зміну радянській владі прийшла російська, яка розпочала повномасштабну війну.

Уряди Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Канади та Ірландії вже визнали російські злочини геноцидом українського народу. Втім для України не менш важливе юридичне визнання. Річ у тім, що масові вбивства, примусова депортація чи зґвалтування не завжди кваліфікують як геноцид. 

У ХХ столітті геноцид юридично оформили у міжнародному праві як злочин. Давайте розберемось, у чому полягає його суть і чи можна смерті українців у різних містах кваліфікувати як злочин геноциду?

У 1944 році польський юрист Рафаель Лемкін запропонував термін «геноцид». Він вважав, що геноцид — це скоординовані дії для знищення національних груп, а також їхніх свободи, здоров’я, гідності, політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національної свідомості, релігії та економічних засад існування.

Таку дефініцію дещо скоротили і прийняли на офіційному рівні після завершення Другої світової війни. У 1946 році геноцид визнали міжнародним злочином у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН. А вже за два роки був прийнятий основоположний документ — «Конвенція про запобігання і покарання злочинів геноциду і покарання за нього». 

2 стаття Конвенції щодо запобігання і покарання злочинів геноциду визначає геноцид як дії, спрямовані на знищення будь-якої національної, етнічної, расової або релігійної групи. Актом геноциду вважається:

• вбивство;
• заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу; 
• навмисне створення для якої-небудь групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення; 
• заходи, розраховані на запобігання народженню дітей; 
• насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Схоже за змістом визначення геноциду є в Римському статуті Міжнародного кримінального суду (МКС) та статутах інших міжнародних судів або трибуналів (Статуту Міжнародного карного трибуналу щодо колишньої Югославії чи Руанди).

Незалежно від того, чи держави ратифікували Конвенцію про геноцид, чи ні, вони зобов’язані дотримуватися принципу, що геноцид — це заборонений міжнародним правом злочин. 

Відповідальність за геноцид несуть не тільки конкретні люди, а й загалом держава. Адже геноцид — не випадковий, а заздалегідь продуманий акт. До прикладу, радянська влада умисно проводила політику колективізації і запровадила насильницькі хлібозаготівлі, що врешті-решт призвело до страшного Голодомору 1932-1933 років.  

Згідно зі 4 статтею «Конвенції про геноцид» покарання мають понести всі учасники злочину геноциду, зокрема, вище керівництво і безпосередні виконавці. Судити за вчинення геноциду можуть національні суди або Міжнародний кримінальний суд. А Міжнародний суд ООН має право встановлювати відповідальність держави за геноцид. 

Чи можна вважати геноцидом українців діяння російських військових у Бучі, Маріуполі та інших містах?

Теоретично так, але для цього потрібно засвідчити факт геноциду. Геноцид називають «злочином всіх злочинів» і тягар доведення вини за його вчинення надзвичайно високий. Для притягнення до відповідальності росіян необхідно буде зробити наступне: 

1. Довести, що існував намір (мета) знищити національну чи етнічну групу — цілком або частково. Наявність цього свідомого мотиву — це найважливіша ознака, яка відрізняє геноцид від інших міжнародних злочинів. Кількість загиблих жертв не відіграє ключової ролі. 

Знищення має здійснюватися фізичними або біологічними засобами. Тобто винищення культури чи заборона розмовляти українською не підпадає під визначення геноциду. Натомість свідчення очевидців про зґвалтування чи вбивство можуть бути доказом. 

Також доказом може бути риторика росіян, зафіксована в офіційних рішеннях, висловлюваннях у ЗМІ тощо. Доволі ілюстративною у цьому контексті є стаття «Що росія повинна зробити з Україною». У ній прямо описується заклик до «ліквідації нацистів», якими автор вважає не тільки ЗСУ чи владу, а й цивільне населення.

2. Ідентифікувати жертв. Міжнародні кримінальні суди працюють case-by-case. Існує декілька підходів до визначення жертв геноциду:

Позитивний і негативний принцип. Позитивний полягає в тому, що виконавець злочину ідентифікує жертв через їхню належність до національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Негативний принцип працює навпаки. Злочинець визначає жертв без орієнтації на те, що вони складають певну національну, етнічну, расову чи релігійну групу.

Об’єктивний і суб’єктивний критерій. Об’єктивний передбачає визначення характеристик групи, що лягають в основу ідентифікації, а суб’єктивний — самоідентифікацію жертв як представників певної групи. 

3. Встановити вину. Злочинці можуть прямо не визнавати свою провину у суді. У такому випадку намір вчинення злочину геноциду встановлюють на підставі поведінки обвинувачених та непрямих доказів. Враховується масштаб скоєних злочинів, доказ психічного стану щодо здійснення дій, наявність плану чи політики тощо. 

Тож юридичний процес доказу злочину геноциду доволі складний і може тривати роками. Потрібно зібрати не тільки доказову базу, а й підтвердити, що всі ці дії мали цілеспрямований намір знищення українців як нації чи етносу. 

Світова практика

Один з найвідоміших міжнародних судових процесів щодо злочину геноциду — Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді. У 1994 році там за близько 100 днів вбили сотні тисяч людей — здебільшого представників етнічної меншини тутсі. 

Аби притягнути до відповідальності обвинувачених працювали не тільки національні суди Руанди, а й Міжнародний трибунал та народні суди «гачача». Цей міжнародний трибунал допоміг засудити ватажків злочинів у Руанді, проте найбільшу кількість вироків винесли саме національні суди. У 1996 році у Руанді створили спеціалізовану палату в кожному суді першої інстанції для розгляду справ про геноцид. Цього ж року розпочалися перші судові процеси. 

Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді офіційно припинив діяльність у грудні 2015 року. За двадцять років було пред’явлено звинувачення у геноциді 89 руандійцям і одному бельгійцю. 75 з них були притягнуті до відповідальності. Народні ж суди були закриті у 2012 році. 

Водночас завершення процесів «гачача» і закриття Міжнародного трибуналу не означають закінчення судових процесів над геноцидом. Цей злочин не має строку давності. Тож деякі судові процеси тривають і досі — вже понад 25 років потому.

Кейс Руанди дуже ілюстративний для України. Він доводить, що винуватців геноциду можна засудити, але це довготривалий процес. Тому не варто сподіватися, що російські злочинці швидко отримують покарання. Також не слід покладатися виключно на МКС, адже там будуть судити лише найвище керівництво росії, а пересічних виконавців — ні. Українські національні суди також мають працювати належним чином, аби покарати винних.