«Fair deal»: чи справді працюють угоди зі слідством у топкорупційних справах

Навколо угоди у справі Сергія Пашинського досі вирують дискусії, які хвилею піднімають низку нових і нових запитань до такого типу вироків. Спробуємо в окремих із них розібратися.

23 вересня 2026 року Вищий антикорупційний суд затвердив угоду про визнання винуватості з колишнім в.о. голови Адміністрації президента Сергієм Пашинським у справі про заволодіння арештованими «нафтопродуктами Курченка». З вироку стає видно, що Пашинський повністю визнав вину у зловживанні службовим становищем та участі у злочинній організації й погодився надати викривальні показання. А загальна сума, яку він має сплатити або спрямувати на користь держави та Сил оборони, становить близько 1,1 млрд грн. 

Реакція суспільства на перше повідомлення про цю угоду була майже одностайною: «відкупився». І це не перший такий відгук щодо вироків за угодами.

В останні роки вироки за угодами у топкорупційних справах частішають. За даними ВАКС, загалом з 2019 року до кінця першого півріччя 2026 року суд ухвалив 201 вирок на підставі угод про визнання винуватості. Протягом перших чотирьох років це були поодинокі випадки — від одного до десяти вироків на рік. Проте пізніше почалося стрімке зростання: 27 у 2023 році, 38 у 2024-му і аж 72 у 2025-му. 

Останній стрибок нас не дивує, адже він збігся з першим повним роком дії закону, який оптимізував укладення угод у справах про корупційні та повʼязані з корупцією правопорушення. І дані за перше півріччя 2026 року (35 вироків) свідчать, що інститут угод вийшов на відносно стабільний рівень. Проте чи справді він працює?

Як укладаються угоди про визнання винуватості в Україні

Відразу нагадаємо, що угода про визнання винуватості — це кримінально-правовий компроміс. Держава погоджується на м’якше покарання, а обвинувачений натомість визнає вину і бере на себе низку зобов’язань: викрити співучасників, відшкодувати збитки та погодитися на узгоджене покарання. Тобто угода — це про засудження особи й визнання її винуватою. 

Зміст угоди визначають сторони — прокурор і обвинувачений із захисником. Затверджує угоду суд — у топкорупційних справах це ВАКС — і робить це обвинувальним вироком. Тому особа, яка уклала угоду, є засудженою, а не «звільненою від відповідальності».

Отримавши обвинувальний акт разом з угодою, суд перевіряє, чи відповідають умови останньої закону та суспільному інтересу і чи не порушують вони прав інших осіб. Суд не може переписати угоду або перерозподілити передбачені нею платежі — він може лише затвердити цей документ або відмовити в такому затвердженні, обґрунтувавши, чому він суперечить закону. 

Відмови у затвердженні угод на досудовому розслідуванні трапляються рідко, зокрема, станом на середину вересня ВАКС повідомляє лише про чотири випадки, коли угоду не було затверджено, а справу направлено на досудове розслідування. Наприклад, у справі «нафтопродуктів Курченка» суд уже відмовляв у затвердженні угоди з Сергієм Пашинським, вважаючи, що вона передбачала не дозволені законом покарання, не забезпечувала повного відшкодування збитків і покладала її виконання на невизначене коло третіх осіб. 

Від початку щодо угод у корупційних справах звучали застереження. Головне з них — ризик, що угода стане способом «домовитися» з тими організаторами схем, які найбільше відповідальні за вчинені злочини. Тому закон обмежував коло осіб і підстав для угод. Ухвалений у жовтні 2024 роки новий закон про угоди розширив підстави для угод: тепер її можна укласти за умови викриття іншої особи у вчиненні будь-якого корупційного чи пов’язаного з корупцією злочину, а також за умови відшкодування збитків та викриття особою інших фігурантів.

Водночас закон суттєво посилив «пряник» для обвинувачених. Він запровадив ст. 69-2 КК України, яка дозволяє призначати покарання, нижче від найнижчої межі санкції, за умови викриття інших осіб. Якщо суд призначає таке покарання, особу вже не можна звільнити від його відбування з випробуванням. 

Верхню межу позбавлення волі, при якій за угодою можливе звільнення з випробуванням, збільшили з 5 до 8 років. Також з’явилася можливість призначати додатковий штраф навіть тоді, коли санкція статті його не передбачає. Змінилася й процедура. Угоди погоджують прокурори вищого рівня залежно від тяжкості злочину. Повторно звертатися до суду з угодою з тією самою особою можна лише один раз і лише після усунення підстав, з яких суд уже відмовив. Власне, це ми і побачили в історії з повторною угодою щодо винуватості Сергія Пашинського.

Проте чи достатньо цих оновлень для справді якісних угод і як вони вже спрацювали? 

З одного боку, вперше з’явилися вироки з покаранням нижче найнижчої межі санкції на підставі ст. 69-2 КК. Щонайменше у трьох таких справах засуджені все ж відбувають реальне, хоч і коротше, позбавлення волі. Йдеться про ексголову Верховного Суду Всеволода Князєва, експрокурора Генеральної прокуратури України Володимира Дергунова та експосадовця Міноборони Олексія Стасюка. З іншого боку, додатковий штраф за ч. 3 ст. 53 КК України хоч і не постійно, але застосовується, як і спеціальна конфіскація. 

Механізм викриття теж дає результат. За даними САП, на підставі показань засуджених, які погодилися на співпрацю, вироки отримали вже 15 осіб, а в більшості проваджень, де такі показання надано або ще буде надано, судові розгляди тривають.

Якщо ж говорити про спеціальну конфіскацію, то закон так і не передбачив прямо правила обов’язкового застосування цього інструменту при укладанні угод, хоч ми і рекомендували внести таку зміну. На наш погляд, це прогалина, яку необхідно закрити: якщо є підстави для спеціальної конфіскації, суд мав би затверджувати угоду лише за умови, що вона її передбачає. Так держава точно отримає майно, здобуте в результаті злочину.

Цю позицію підтримують і доповнюють автори аналізу судової практики за 2024–2025 роки, підготовленого Центром політико-правових реформ разом із НАЗК. Вони окремо звертають увагу, що арешти на земельні ділянки, транспорт і кошти нерідко скасовувалися саме тому, що угода не містила вимоги про конфіскацію. Тобто майно, яке держава вже заблокувала, поверталося засудженим через особливості формулювань в угоді.

Разом з тим, показовою є відмова суду затвердити угоду з екснародним депутатом Качним у справі про незаконне збагачення. За угодою передбачалася спеціальна конфіскація квартири, будинку та землі, які формально належать чоловікові померлої фіктивної власниці. Попри те, що чоловік діяв за довіреністю під час купівлі квартири, успадкував майно безоплатно й у суді прямо підтвердив, що є лише номінальним власником, суд відмовив у затвердженні. Підставою стало нібито недоведене усвідомлення третьою особою незаконного походження коштів. На наш погляд, такі обставини не залишали підстав для подібних сумнівів.

Головні проблеми нинішніх угод

Попри всі вигоди від угод, суспільство сприймає їх не завжди добре, бо  держава такі вироки не завжди якісно пояснює. Наведемо основні, на наш погляд, причини, чому так стається.

Перша причина — закриті вироки. 

Тексти частини вироків за угодами, зокрема щодо того ж Пашинського, ексголови Західного апеляційного господарського суду Плотніцького та інших осіб, повністю закриті. І через це з публічної комунікації суду та САП неможливо дізнатися, що саме держава отримала в обмін на пом’якшення покарання. А оскільки вкрай часто ідеться про осіб відомих, громадське обурення стає очікуваною реакцією на такі закриття.

Один із найперших і дотепер найгучніших випадків закритого вироку — угода з ексміністром екології Миколою Злочевським, який через пропонований керівникам НАБУ-САП «суперхабар» у $5 млн намагався закрити кримінальне провадження щодо себе. За укладеною у серпні 2023 року угодою про визнання винуватості ВАКС оштрафував Злочевського на 68 тис. грн. Крім цього, за умовами угоди він задонатив на ЗСУ 660 млн грн. І все. А оскільки вирок був засекречений повністю, громадськість так і не дізналася, чи було дотримано правило «суспільного інтересу», і чи можна сказати, що держава від тих домовленостей справді виграла.

Ця угода,  насправді і стала однією з головних причин взагалі говорити про оновлення законодавства щодо таких вироків. А ми в TI Ukraine відтоді постійно й регулярно наголошували на необхідності публікувати максимально допустимий обсяг даних про угоду, щоб таких запитань від українців не поставало.

Повне закриття часто не виконує навіть своєї прямої функції — приховати співпрацю зі слідством. Адже якщо за законом засуджений зобов’язаний свідчити проти співучасників, ті однаково дізнаються про угоду через сам факт виділення провадження. 

Тут нагадаємо, що ВАКС уже вміє закривати окремі відомості вироків без потреби засекречувати весь текст. Наприклад, у справі щодо керівника Агентства місцевих доріг Полтавської області суд залишив публічними обґрунтування суспільного інтересу та інші частини вироку. І той же вирок за угодою з Пашинським спочатку теж був засекречений, про що ми відразу просигналізували, як про вкрай поганий прецедент. ВАКС швидко відреагував на нашу критику та оприлюднив частково закритий вирок, з якого стали зрозумілі деталі цієї угоди.

Друга причина — відсутність зрозумілих правил, за якими укладається угода. 

САП у відповіді на наш запит підтвердила, що окремої внутрішньої методики оцінки можливості укладення угод немає. Водночас Стратегія розвитку відомства на 2026–2028 роки передбачає напрацювання єдиних підходів — до такої розробки  прокуратура планує долучати суддів, адвокатів і громадські організації. 

ВАКС теж нам повідомив, що не здійснював узагальнення практики щодо угод. Разом з тим, дискусія про пошук балансу між ефективністю кримінального правосуддя, невідворотністю відповідальності, справедливістю покарання та довірою суспільства до антикорупційної системи, вже ведеться. І передумови для напрацювання зрозумілих політик укладення угод теж закладені.

Угода Пашинського добре ілюструє цей процес. У повідомленні САП були перелічені суми штрафів і відшкодувань, проте не було пояснень, чому ці умови вигідні державі. Необхідне пояснення з’явилося лише з оприлюдненням вироку. Так, ми побачили, що прокурор в межах угоди отримував показання щодо інших учасників, загалом кількість обвинувачених у справі зменшилася, що дає шанс розглянути справу щодо решти фігурантів до спливу строків давності. 

Проте ця інформація з’явилася майже через тиждень після новини про угоди — коли суспільство вже кілька днів обговорювало й обурювалося через «мільярд за свободу».

Відшкодування до бюджету (600 млн грн) менше за встановлену шкоду (817 млн грн) теж виявилося не випадковим. У справі Пашинського ідеться про злочинну організацію, а не одного обвинуваченого, і шкоду завдано діями сімох осіб, а не однієї. Тому сторони погодили часткове звільнення Пашинського від цивільної відповідальності, зважаючи на зобов’язання інших засуджених за угодами (111 млн грн відшкодування та 40 млн грн на ЗСУ) та його власні 500 млн грн на потреби армії. Разом відшкодування до бюджету від усіх засуджених у цій справі поки не досягає встановленої шкоди. А чи покриють її майбутні вироки щодо решти обвинувачених — питання до САП.

Третя причина — очікування суспільства. І воно хоче справедливих покарань.

Торік соціологічне дослідження TI Ukraine показало, що 60% українців вважають найпоказовішим критерієм ефективної боротьби з корупцією кількість реально покараних корупціонерів, і таке покарання має передбачати ув’язнення або конфіскацію. 

Угоди зі штрафами і внесками на благодійність цьому очікуванню не відповідають. Тому САП має пояснювати їх особливо ретельно, а правила, за якими прокурори ідуть на укладення угоди, мають бути зрозумілими до того, як з’являється черговий резонансний кейс.

Чи чесні гроші?

Майже у половині проаналізованих нами вироків за угодами, які укладались у період з 1 липня 2025 по 30 червня 2026, обвинувачені зобов’язалися зробити благодійний внесок на потреби ЗСУ. Ця практика з’явилася після повномасштабного вторгнення росії в Україну, тобто ще до прийняття оновленого закону про угоди в топкорупційних справах, але сьогодні її можна вважати ледь не обов’язковою для такого типу вироків.

Суми благодійних внесків коливаються від 10 тис. до 20 млн грн. За інформацією ВАКС, лише у 2025 році на потреби Збройних Сил України було спрямовано понад 321 млн грн. А за останніми даними САП, завдяки угодам у топкорупційних справах на потреби Сил оборони вже спрямовано понад 1,6 млрд грн. З них понад 1,1 млрд грн надійшло через державну фандрейзингову платформу United24, понад 272 млн грн — через фонд «Повернись живим» і понад 50 млн грн — через «Спільноту Стерненка».

Угода Сергія Пашинського стала однією із рекордних за сумами згаданих у ній коштів: 600 млн грн — на відшкодування збитків до держбюджету поетапно протягом 2,5 року, 400 млн грн або озброєння на цю суму — фонду «Повернись живим» протягом шести місяців після оголошення вироку, 100 млн грн — фонду «Спільнота Стерненка» на зброю протягом 30 днів, а також 850 тис. грн штрафу як основне покарання і 17 тис. грн штрафу та рік позбавлення права обіймати державні посади як додаткове.

Навколо цих грошей виникає три питання, які, насправді, стосуються усіх сум, зазначених в інших вироках про угоди.

1. Чи «з’їла» інфляція відшкодування? 

Один із найпоширеніших аргументів від критиків угоди з Пашинським полягає в тому, що збитки, завдані у 2014 році, відшкодовуються сьогодні номінальною сумою, яка за дванадцять років суттєво знецінилася. Тобто 600 млн грн у 2026 році — це геть не ті гроші, які втратила Україна у 2014-му через махінації колишнього в.о. голови Адміністрації Президента. 

Аргумент має під собою підстави, але адресований він не угоді як інституту, а тому, як держава загалом захищає свої майнові інтереси в кримінальному процесі.

Законодавство загалом не залишає державу беззахисною перед інфляцією. Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу боржник, який прострочив грошове зобов’язання, на вимогу кредитора сплачує борг з урахуванням індексу інфляції та 3% річних. Велика Палата Верховного Суду ще у 2018 році виснувала, що це правило поширюється на всі види грошових зобов’язань незалежно від підстави їх виникнення, тобто воно має стосуватися і заподіяння шкод у кримінальних справах. Окрім того, ст. 1192 Цивільний кодекс України визначає, що розмір збитків від втрати майна обчислюється за його реальною вартістю на момент розгляду справи. 

Для справи, предметом якої є привласнені нафтопродукти, як у справі Пашинського, це може мати практичне значення, адже йдеться про майно, ціна якого змінювалася разом з ринком, а не про фіксовану грошову суму. Однак для стягнення цієї різниці, найбільш імовірно, потрібно було зробити інше експертне дослідження, яке б також зайняло певний час, і не факт, що призвело б до якогось результату.

Вимоги про стягнення інфляційних втрат можна заявити й у кримінальному провадженні через подання цивільного позову. Судова практика знає такі приклади. У справі про привласнення (ч. 4 ст. 191 КК) Кам’янець-Подільський міськрайонний суд стягнув з обвинуваченого інфляційні втрати та 3% річних. Втім, через застосування позовної давності на вимогу відповідача, тоді йшлося про відсотки лише за останні три роки, тож замість заявлених понад 419 тис. грн інфляційних втрат позивач мав виплатити державі приблизно 30 тис. 

Є така справа і у ВАКС. У справі начальника управління ЗСУ Олега Галушка Міністерство оборони заявляло вимогу про стягнення майже 8 млн грн інфляційних втрат поверх 21,5 млн грн основної шкоди. Проте суд ухвалив виправдувальний вирок, і позов залишив без розгляду. Наразі перегляд цього вироку ще триває — у червні 2026 року Верховний Суд скасував рішення АП ВАКС про підтвердження законності виправдувального вироку, тому і питання про відшкодування збитків з урахуванням інфляційних втрат теж може бути переглянуте.

Щоб стягнути інфляційні втрати, зобовʼязання має бути грошовим — тобто чітко визначеним у конкретній сумі. У кримінальних справах здебільшого це можливо лише тоді, коли йдеться про розтрату чи привласнення коштів, а не про інші види шкоди. У справі Пашинського не йшлося про заволодіння певною сумою грошей — предметом були нафтопродукти. 

Відтак проблема не в тому, що закон забороняє враховувати інфляцію, а в тому, що жоден механізм не робить це автоматично. Суд не може самостійно проіндексувати розмір шкоди і вийти за межі заявлених вимог. І якщо потерпілий орган державної влади або прокурор в інтересах держави не заявив вимоги про відшкодування інфляційних втрат, їх не стягнуть ні за обвинувальним вироком у звичайному провадження, ні у провадженні за угодою. 

У справі Пашинського цивільний позов взагалі не заявлявся. Тож вимога про інфляційні втрати не могла бути ні задоволена вироком, ні врахована угодою, а розмір шкоди зафіксовано в номіналі 2014 року — 600 млн грн. До того ж навіть заявлена вимога про таке відшкодування наражається на ризик позовної давності, який у справах із подіями десятирічної давнини може звести її до символічних сум.

Звідси й рекомендація. Питання про інфляційні втрати варто адресувати насамперед стороні обвинувачення (у нашому випадку — САП) та органам, які представляють потерпілу державу. Вимога про їх стягнення має стати стандартною частиною цивільних позовів у справах про розкрадання державного майна, а її врахування — одним із критеріїв, за якими прокурор оцінює розмір відшкодування в угоді. 

Окремо варто обговорити, чи охоплює вимога про «повне відшкодування збитків» як передумова угоди лише номінальну суму шкоди, чи також її реальну вартість на момент укладення угоди. Сьогодні закон на це питання прямо не відповідає.

До того ж частина претензій суспільства до «м’якості» покарання стосується питань, які угода не вирішує. Конфіскацію майна у справі Пашинського суд не призначав: у САП пояснили, що відповідне додаткове покарання за ст. 255 КК України запровадили у червні 2020 року, тобто після подій справи. Тому тут спрацьовує принцип заборони зворотної дії закону, що погіршує становище особи.

2. Чому гроші йдуть у фонди, а не в бюджет? 

Ексголова ВАКС Віра Михайленко свого часу пояснила, що саме сторона обвинувачення і захист домовляються, куди саме спрямовувати благодійні платежі та в якому розмірі, а суд лише перевіряє, чи відповідає угода закону. Отже, питання «чому саме ці фонди» треба адресувати сторонам угоди, а не суду. 

Але варто поставити його чесно. Чи є обґрунтовані претензії до прозорості роботи фондів, які фігурують в угоді? А якщо таких претензій немає, у чому різниця для держави між надходженням до бюджету і надходженням на фонд, який фахово й підзвітно закуповує озброєння для армії? 

В умовах війни значна частина бюджету і так спрямовується на оборону. Фонд – «Повернись живим», «Спільнота Стерненка» чи будь-який інший — у цьому ланцюжку може бути швидшим і конкретнішим каналом. Більше того, той самий «Повернись живим» прямо заявляє, що вони не беруть відсоток з донатів на адміністративні витрати.

Реальні ризики тут інші. Перший — щоб фонд не був пов’язаний з обвинуваченим чи його оточенням. Другий — щоб виконання умови можна було перевірити. 

За невиконання угоди встановлено окрему кримінальну відповідальність, а САП може просити ВАКС скасувати вирок і розглянути справу в загальному порядку. Показово, що за весь час роботи суду прокурори жодного разу не зверталися із таким клопотанням. 

За даними САП, випадків умисного невиконання угод наразі не встановлено, а до відповідальності за порушення умов угоди не притягнули жодного засудженого. Виконання умов підтверджують платіжні документи, які надаються суду й прокурору та долучаються до матеріалів провадження. Тобто перевірка перерахування коштів існує, але відбувається суто з боку САП. Далі можна спиратись на публічну звітність відповідних благодійних фондів, яка має бути відкрита широкому загалу. Якщо є запит на звітність саме від вироків за угодами ВАКС, має сенс відповідним фондам публікувати такі конкретизовані відомості про те, на що саме були спрямовані кошти по таких вироках за угодами. Це б сприяло розумінню, які конкретні потреби армії закриваються через донати.

Водночас суспільна реакція на те, що Пашинський в межах виконання угоди має зробити донати фондам «Повернись живим» та «Спільнота Стерненка», теж дала свої несподівані результати. 28 вересня ВАКС не затвердив угоду про визнання винуватості нардепа Олександра Качного у справі про незаконне збагачення на понад 12,7 млн грн. Качний визнав вину та погодився перерахувати 3 млн грн на проєкт фонду «Повернись живим». Суддя ж у своїй відмові заявила, що використання цих коштів перебуватиме поза контролем сторін і суду, а тому суд не може переконатись у тому, що ці положення відповідають інтересам суспільства.

3. Чиї це гроші? 

Це третій і, мабуть, найважливіший ризик. Формально позитивний результат, тобто сплачене відшкодування чи донат на армію, може бути забезпечений непрозорими грошима. Походження коштів, якими виконуються умови угоди, має перевірятися не менш ретельно, ніж, наприклад, походження грошей на застави. 

САП підтвердила, що на практиці збитки відшкодовують і благодійні внески сплачують не лише засуджені, а й треті особи — закон цього не забороняє. Водночас окремої процедури, за якою прокурор перевіряв би походження таких коштів, КПК України не передбачає. Відомство покладається на банки, які, як суб’єкти первинного фінансового моніторингу, мають перевіряти операції відповідно до антилегалізаційного законодавства.

Утім, тут варто бути послідовними й визнати неприємну для критиків річ, а саме нагадати про механізм спеціальної конфіскації. Адже тут ідеться  про вилучення саме тих коштів і майна, щодо яких вироком суду прямо встановлено злочинне походження. Коли вона застосовується, держава свідомо наповнює бюджет грошима, здобутими злочинним шляхом. 

Тому суто прагматично важко пояснити, чому та сама логіка стає неприйнятною, коли кошти надходять не за спеціальною конфіскацією, а на виконання відшкодування збитків чи благодійної умови угоди. У підсумку гроші однаково опиняються в бюджеті або в армії, і однаково не залишаються в засудженого. Тому обурення про «гроші пішли не в бюджет» стосується форми, а не суті. 

Чому угоди — це таки добре, і чому їх треба вдосконалювати

Головний аргумент на користь угоди Пашинського полягає не в її сумі, а в альтернативі. Події справи відбулися навесні 2014 року, а підозри повідомили лише в лютому 2024-го. Строк давності за зловживання службовим становищем у цій справі спливає вже у 2028 році, тому сторони прямо пов’язали угоду з тим, що вона робить можливим розгляд справи щодо інших обвинувачених у межах цього строку. 

Повноцінний судовий процес з кількома обвинуваченими, великим масивом доказів і процесуальною тактикою захисту міг тривати роками. Якби за цей час спливли строки давності, особу звільнили б від відповідальності взагалі, і держава не отримала б нічого: ні вироку, ні відшкодування, навіть часткового. Попри вимоги Європейської комісії, правила про строки давності в Україні досі не реформовано. Тож у справах, які розслідуються через десятиліття після подій, угода часто є не альтернативою суворому вироку, а альтернативою безкарності.

Кримінальний процес завжди має ймовірнісний результат. Обвинувачення вважає вину доведеною, захист — ні, і крапку ставить суд. Угода перетворює ймовірність на гарантію: є обвинувальний вирок, статус засудженого, реальні гроші і показання проти інших учасників. Штраф — це вид основного покарання за КК України. Тож говорити про «відкуп» від покарання, яке саме є покаранням, некоректно. 

Для порівняння, інший фігурант справи Пашинського Сергій Тищенко за угодою отримав вісім років позбавлення волі зі звільненням від відбування з випробуванням, перерахував 40 млн грн на Сили оборони і має сплатити до бюджету ще 110 млн грн протягом трьох років. Справа «нафтопродуктів Курченка» не завершена: у ній були й інші підозрювані, і не всі вони пішли на угоду.

Водночас саме тому, що угоди стали основним способом завершення топкорупційних справ, над їх якістю потрібно продовжувати працювати. ВАКС варто узагальнити підходи до оцінки суспільного інтересу й зробити стандартом практику часткового закриття вироків замість повного там, де цього не вимагає пряма потреба захисту особи чи інших проваджень. САП варто реалізувати заходи своєї Стратегії щодо єдиних підходів до угод і публічно пояснювати в кожній резонансній справі, у чому вигода для держави. 

Парламенту необхідно зробити спеціальну конфіскацію обов’язковою умовою затвердження угоди за наявності законних підстав. А ширше застосування реальних, але коротших строків позбавлення волі та додаткових штрафів також поліпшить сприйняття таких вироків. 

І, нарешті, дві проблеми, які найбільше живлять обурення угодами, взагалі лежать поза ними. Це нереформовані строки давності, які змушують прокурорів домовлятися, і те, що держава не завжди користується наявними механізмами стягнення інфляційних втрат, через що номінальне відшкодування знецінюється — чи то за угодою, чи то за звичайним вироком. Бо ж сотні мільйонів завданих збитків, завданих у 2014 році, не відповідають таким же сотням мільйонів уже з року 2026-го.

Розв’язувати ці проблеми треба як законодавцю, так і практикам. І поки цього не зроблено, чесна угода залишається кращим результатом, ніж справа, що закінчилася нічим.