5 думок до другої річниці великої війни

Сьогодні буде багато спогадів і рефлексій, багато розмов про плани. Але мені видалося важливим зафіксувати ті 5 ключових для мене особисто речей станом на 24 лютого 2024 року.

Люди — найцінніший ресурс, і його дуже мало. 

До лютого 2024 року для всіх стало очевидно, що люди на фронті — це найцінніше. А підготовлений хороший боєць вартує значно більше за будь-яку залізяку. Не просто так Сирський при виводі військ з Авдіївки сказав: «Життя військовослужбовців — найвища цінність».

Безперечно, наші військові — це найдорожче, що у нас є. Людський ресурс зараз головний, бо нову техніку можна купити (звісно за наявності коштів, але я не про це), а людину нову ніде не купиш. І гроші, що вкладаються у військових, безцінні у порівнянні з будь-якою зброєю. 

Люди — цінність. І вони треба і на фронті, і на державній службі, і в бізнесі та економіці.

Лозунги не працюють — потрібні конкретні відповіді на конкретні запитання. 

Наприклад, мало говорити, що в Україні немає корупції — треба конкретно робити все можливе, щоб її не було. Мало декларувати готовність до змін — треба вже їх робити, залучаючи до цього усіх, хто може з ними допомогти. Не зважаючи на політичні уподобання чи рівень лояльності, а лише з огляду на майбутнє України. Бо його можуть забезпечити тільки найкомпетентніші представники з різних сфер життя. Але готовності чинної влади долучати таких людей, на жаль, ми теж поки не бачимо.

Євроінтеграція — процес довгий і складний, він займе багато часу і вимагатиме чимало ресурсів. Мало стати кандидатом, мало відкрити перемовини — треба їх успішно проводити. А для цього потрібні конкретні кроки, про які треба відверто говорити.

Взагалі відвертість влади у комунікації з людьми сьогодні вкрай важлива. Ігри з фільтруванням повідомлень, вкиди, маніпуляції чи й просто мовчання можуть стати небезпечними в настільки зраненому війною суспільстві. Відсутність чесної комунікації з народом вбиває довіру, яка залишається основою для справді успішної боротьби.

За два роки, на жаль, ми вже неодноразово ставали свідками мовчання влади у вкрай важливих, навіть болючих для України питаннях. Коли щось відбувається, всі знають про це, але ніхто ні про що не говорить. І одна справа, коли ідеться про фронт, бо такі речі можуть бути спрямовані на дезорієнтацію ворога. Але інша, коли мовчать і про процеси в державі. 

Це ми бачили, коли змінювали Залужного. Коли знову почався тиск на журналістів та громадських активістів. Це ми бачили під час підготовки нового закону про мобілізацію та й загалом в мобілізаційних процесах. А от публічного визнання і виправлення таких помилок поки ще не побачили, і це якраз той випадок, коли уникання такої розмови тільки погіршує ситуацію.

Але не меншого зла може принести й мовчання Заходу, його спроби закрити очі на проблеми нашої країни — як у війні, так і в інших питаннях. Ігнорування потреби в ракетах Taurus від німецького уряду (навіть в останньому законі згадана була лише «далекобійна зброя», але не конкретно ці ракети). Або мовчання щодо блокування польськими фермерами кордону з Україною — тут надто довго мовчала і Варшава, й український уряд, і Брюссель. Вкрай довго мовчали, здається, всі, крім польських фермерів, які викидають українське зерно на землю, чим завдають нам ще більше болю справді екзистенційного болю — після Голодомору 1932-33 років, після Бучі і Маріуполя 2022-го дивитися на це просто нема сил.

Світ тільки зараз починає розуміти, що щось міняється, але насправді вже все змінилося.

Здавалося б, за два роки таке усвідомлення вже мало би прийти, але ми досі бачимо, що рішення багатьом демократичним країнам даються вкрай важко. А така страшна загроза за два роки для багатьох вже стала звичною, і відходить поступово на другий план, хоча точно залишається не менш небезпечною.

Бо як інакше сприймати заяви трампістів про те, що свої проблеми Європа хай вирішує сама, і підтримувати, навіть попри гарантії дані десятиліття тому, варто лише тих, хто сам вкладається в оборонку. А в Америки достатньо і власних проблем, щоб ще й за океан заглядати. Такі підходи зрештою просто перетворять США зі світового лідера на регіонального. А нішу світового займуть інші, і це можуть бути країни зовсім не дружні до демократії. 

Захід подекуди досі грається в політику, в те, як буде зручніше для власних виборців. І в такій реальності ніхто не хоче вкладатися у військову міць, підтримувати Україну, нарешті остаточно перекрити для росії усі можливості продовжувати цю війну і надалі. І в результаті ми вже бачимо старлінки, якими користується русня, та продовжуємо рахувати американські та європейські чіпи в російських ракетах.

Світ хоче миру, але не знає, якого. Здається, не готовий платити за нього — просто хоче. 

Чимало європейських політиків і просто громадян хочуть повернутися в 23 лютого, але це неможливо — так само як не можна повернути свої 18. 

А все тому, що того «омріяного» 23 лютого не стало ще у серпні 2008-го, коли росія напала на Грузію, ця втрата ще посилилася 10 років тому — під час окупації Криму та вторгнення на Донбас. Говорять про «останній мирний день» 23 лютого 2022 року, хоча насправді жодного миру тоді вже не було.

Це не бажання повернути мир — це, може, прагнення повернутися в 90-ті роки, повернути минуле. Але сьогодення вже інше. В ньому не можна опиратися на міжнародне право — воно дискредитоване. Сьогодні не вийде натиснути на путіна — він готовий на все, навіть погрожує запустити ядерні боєголовки. І геть невідомо, куди саме та ракета полетить. Тому й потрібно забрати в кремлівського карлика усі можливості навіть потягнутися до тієї кнопки.

Перемога — це далеко і боляче, причому для всіх. 

Перемога — це не кінець. Перемога — це вимога змінитися. Як українцям, так і всьому демократичному світу. Бо якщо цього не буде, переможемо не ми, а диктатори.

Дивовижно, що за два роки українці так і не змінили свого бачення перемоги — коли будуть звільнені всі захоплені рашистами території. І не менш вперто, як у 2022-му, готові стояти за цю землю, вмирати за цю землю. Сумно, що деякі європейці показують геть інші настрої.

Але нам своє робить. Виправляти помилки давні і зібрані за два болючі роки. Підтримувати армію — власним плечем, власним розумом чи донатом. І тримати голову тверезою. Попри всі болі, які вже пережили і ще переживемо. Зрештою, в цьому мало різниці з тим самим 24 лютого.