Прокляття безнадійності
Безжально точний показник того, наскільки глибоко корупція роз’їла Українську державу, — не статистика і не соціологія, а глухе роздратування, яким типовий громадянин зустрічає чергову статтю про шкоду корупції.
Це роздратування — характерна реакція людини на відчуття своєї безпорадності, на ситуацію, коли їй здається, ніби в неї немає можливості ні на що вплинути. Начебто всі раціональні докази про небезпеку корупції для суспільства наведені, зрозумілі та прийняті. Але прикро, що вони стали звичними. Окрім того, громадяни щиро вважають корумпованість влади однією з головних проблем країни, чітко підтримують посилення боротьби з корупцією, вимагають винесення вироків корупціонерам.
Згідно з опитуванням громадської думки, проведеним серед громадян України американським International Republican Institute влітку 2017 року, українці вважають корупцію найсерйознішою проблемою країни: серед інших проблем її виділив 51% опитаних. Майже стільки ж — 50% — назвали серед проблем війну на Донбасі. Наступні в рейтингу зі значним відривом проблеми економіки: низький рівень промислового виробництва та високий рівень безробіття, про які згадали по 29% респондентів.
Те, що всі ці вимоги так і залишаються порожнім звуком, викликає не роздратування, а протест. Роздратування ж виникає від відчуття безпорадності. Людині здається, ніби від неї нічого не залежить, адже проблема настільки масштабна, що її вирішення не під силу і самій людині, і цілій державі. А громадські групи, які продовжують вимагати вирішення проблеми корупції, займаються порожнім базіканням та популізмом, що не має стосунку до реальності. Навіщо повторювати про боротьбу з корупцією, якщо на практиці вона виглядає непереможною?
Перемога досяжна
Однак практика якраз і показує, що приборкати корупцію цілком можливо. Це вдається не кожній країні, і ніде це не виходить легко, але успішних прикладів у світі достатньо.
Найбільш наочним свідченням антикорупційного переродження країни залишається Сінгапур і його легендарний прем’єр-міністр Лі Кван Ю. Ні жадібність політиків, ні жорстокість мафіозних тріад, ні скептицизм більшості населення не змогли зупинити те, що, за відомою легендою, почала та довела до логічного завершення одна людина. Лі Кван Ю оголосив головним принципом верховенство права і неодноразово підтвердив його справою, поставивши вище за особисті відносини. Сьогодні антикорупційну практику Сінгапуру досліджують і намагаються застосувати у своїх умовах багато країн — аж до Китаю, який на власному досвіді переконався, що навіть смертна кара не здатна відбити в корупціонерів звичку не помічати відмінностей між державним й особистим бюджетом.
В авторитетному рейтингу Doing Business Сінгапур наразі посідає другий рядок — не лише завдяки феноменально низькій для азіатської країни корупції, але й за рахунок скасування величезної кількості погоджень, ліцензій та інших дозволів (які, до речі, багато в чому створюють умови для процвітання корупції). Першу сходинку в рейтингу займає ліберальна Нова Зеландія, яка ніколи не претендувала на світове чи навіть регіональне лідерство. Натомість могутньому та авторитарному Китаю дісталося аж 78 місце — на дві позиції краще, ніж в України з її так і нереформованою судовою системою та старанно саботованою «антикорупційною» вертикаллю, які перетворюють претензії країни називатися демократичною на вкрай недоречні.
Власне, будь-яка успішна демократія — це наочний приклад перемоги суспільства над корупцією. Зараз важко уявити, наскільки потужною була корупція в органах влади Сполучених Штатів за часів розквіту «сухого закону», коли кримінальні синдикати оптом закуповували вплив у законодавчих зборах окремих штатів та у Вашингтоні, і якими витонченими методами ФБР і спеціальні групи Міністерства фінансів США розбивали зв’язки між мафією і владою.
Баланс порушений
Звичайно, неприємна ситуація з корупцією виникла не сьогодні, але саме сьогодні влада, безумовно, зобов’язана вирішити цю проблему — хоча б тому, що це було її головною обіцянкою після Революції Гідності, фундаментальною основою укладеного в той час суспільного договору між виборцями та політичними елітами. Неможливо заперечити, що відтоді за три з половиною роки зроблено багато кроків у правильному напрямку, однак важко не помітити, що вони поки не дали практично відчутного результату. Створення Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури не було підтримано адекватним перетворенням судової системи, у результаті чого судові вироки ухвалили лише у чверті розслідуваних корупційних справ (за даними НАБУ, у 24 справах з 92 переданих до суду; у 30 справах розгляд по суті навіть не розпочато). Формування Національного агентства з питань запобігання корупції і запуск реєстру майнових декларацій держслужбовців поки також не призвели до створення дієвої системи виявлення та переслідування зловживань (досі не готова працездатна система автоматичного аналізу декларацій). Створення Державного бюро розслідувань, яке має прийняти на себе слідчі функції нинішньої Генеральної прокуратури, просто припинене без будь-яких пояснень.
При цьому боротьба з корупцією, як і раніше, декларується Президентом та лідерами політичних груп як найважливіший пріоритет. Утім, подібні заяви зовсім не дивні та абсолютно не нові.
«Я в жодному разі не допущу, щоб корупціонери керували політикою. Я буду випалювати це явище каленим залізом».
Ці слова виголосив не Петро Порошенко в одному з недавніх виступів, а Віктор Янукович у 2010 році.
Чого коштували слова тодішнього президента ми вже знаємо, про ціну аналогічних заяв нинішнього (наприклад, про «відрубування рук» корупціонерам з Міноборони) можна буде судити перед наступними виборами, які вже не за горами.
Як громадяни «недофінансують» державу
Відносини громадян і держави традиційно будуються на взаємних закидах про те, що зібраних податків не вистачає. Цікаво, що саме ця думка нерідко використовується для обґрунтування повільного темпу реформ. Однак уважний аналіз може поставити цей аргумент під сумнів.
У 2013 році на сайті «Ціна держави» (http://costua.com) була опублікована стаття-дослідження Дмитра Боярчука, де наочно показано, які саме податки та за які послуги громадяни сплачують державі.
«Зокрема, — пише автор, — в 2011 році кожен працюючий заплатив 2,5 тис. грн. (а це півтори місячних зарплати на той період) за «безкоштовну» освіту. З першого погляду ця цифра вражає, однак якщо врахувати, що середня зарплата в сфері освіти становить 2000 грн на місяць, фактично цим вкладом платник податків сплатив право на індивідуальний місячний курс від Міністерства освіти».
Звісно, більшості платників податків цю виплату держава не компенсувала жодними послугами. Схожа ситуація, судячи з усього, з виплатами за іншими категоріями податків. Наприклад, автор припускає, що, хоча за визначенням «Підтримка пенсіонерів» проходить більше 58% всіх державних виплат населенню, люди, які реально потребують держпідтримки, отримують заледве третину від цих виплат.
Варто нагадати, що це в жодному разі не «гроші держави» (тут треба згадати відомий афоризм Маргарет Тетчер «у держави немає своїх грошей, тільки гроші виборців»). І якщо бюджет організований таким чином, що громадяни свідомо не зможуть отримати адекватну компенсацію держпослугами за сплачені ними податки, виходить, що вони платять державі буквально ні за що. А найчастіше ще й сплачують пізніше «корупційний внесок», щоб отримати одну з гарантованих державних послуг.
У демократичних країнах подібна ситуація майже неможлива, адже там існує вже історично налагоджений контроль платника податків за тим, як держава витрачає його кошти. В Україні (як і в багатьох інших колишніх республіках СРСР) механізми для такого контролю не створені, що робить витрати бюджету легкою здобиччю для корупціонерів. Тому всі перераховані державі податки умовно можна вважати вкраденими з моменту їх сплати.
Можна сперечатися, яка частина бюджетного безладу викликана зловживаннями, а яка — управлінською некомпетентністю (як першим, так і другим зараз важко будь-кого здивувати), однак для платника податків різниця невелика.
На тому ж сайті «Ціна держави» є калькулятор, який дозволяє кожному громадянину залежно від його зарплати розрахувати свій податок та розбити його за розділами відповідно до Постанови Кабміну від 18 лютого 2016 року. Якщо вірити даним калькулятора, громадяни сплачують у вигляді податків більше, ніж заробляють. З огляду на вищесказане, а також на існуючу невизначеність з податковою міліцією (згідно з прийнятим ВРУ бюджетом на 2017 рік її скасовано з 1 січня, а податкову поліцію замість неї так і не створено) це, імовірно, не така вже й дивна ситуація. Без контролю з боку громадян будь-яка держава швидко деградує і замість осмислених цифр починає показувати у звітах нісенітницю. Адже все одно ніхто не перевіряє, окрім тих, хто знає, як цю нісенітницю можна правильно при нагоді пояснити.
Особистий інтерес
Перемога над корупцією в США стала можливою не лише завдяки категоричним вимогам американських виборців та дієвій судовій системі, але й завдяки чіткому розумінню людьми: корупція залазить у кишеню буквально кожному з них. Вони усвідомлювали це та відмовлялися сприймати як належне, адже почувалися господарями власної країни, знали, за що та на що сплачують податки, і не вважали нормальними махінації уряду штату чи адміністрації у Вашингтоні з цими грошима — грошима громадян.
Більшості жителів сьогоднішньої України такий підхід поки що не властивий. За традицією радянських часів (та й імперських також) держава сприймається ними як господар країни, а себе вони підсвідомо вважають кимось на кшталт найманих працівників. Для застряглої в постсоціалістичному менталітеті людини демократія залишається значною мірою формальністю, можливість ефективного контролю за діями влади виглядає непотрібною розкішшю, податки сприймаються здебільшого як плата за право отримувати гарантований мінімум благ, а побутове хабарництво стає природним способом отримати щось за межами цього мінімуму. Терпимість до корупції тим самим плавно переростає в участь у ній.
Нове опитування Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва показало, що чверть (25%) опитаних жителів України давали хабарі самі або ж знають, що хабарі давали їхні рідні та знайомі. Найчастіше згадувалися хабарі в медичних установах, рідше — у ВНЗ, школах, місцевих органах влади і при спілкуванні з патрульною поліцією. Поширеність корупції в країні оцінюється людьми як надзвичайно висока: 90% опитаних упевнені в такій оцінці, лише 2% вважають проблему надуманою. При цьому найбільш корумпованими органами називають суди, Верховну Раду, прокуратуру, уряд, митницю і медичні установи.
Саме такі настрої і саме такий «поділ власності» між владою та виборцями створюють передумови для того, щоб Українська держава під прикриттям демократичного фасаду залишалася авторитарно-олігархічним режимом.
Революція Гідності дала країні надію на те, що цю архаїку все-таки вдасться демонтувати заради побудови більш сучасного соціуму. Але для цього в суспільстві повинно рішуче змінитися ставлення громадян до держави — із «власника» і «благодійника» воно має перетворитися в масовій свідомості на інструмент вирішення актуальних для громадянина завдань, стати не лише корисним та необхідним сервісом, але буквально власністю кожного.
Ніхто не краде в самого себе і ніхто не заохочує крадіжки свого майна. Корупція процвітає лише там, де власність у той чи інший спосіб відчужена від громадян. Але доти, поки відомий афоризм Тетчер сприймається в Україні як екзотика, а не як практичний принцип, хабар лікарю або прокручування «схеми» з бюджетним фінансуванням не будуть вважатися в нашій країні неприйнятною дикістю.
Звісно, така перебудова суспільної свідомості не може відбутися швидко та легко, вона так чи інакше буде результатом тривалих спільних зусиль громадян, громадських структур та державних інституцій. І поки держава в цьому русі традиційно відстає (а це характерно не лише для України — практично в будь-якій країні світу, навіть найдемократичнішій, державне адміністрування тяжіє не до динамічної модернізації, а консерватизму), у громадян є чудова можливість узяти ініціативу у свої руки і, для початку, перетворити особисте неприйняття корупції в практичний принцип «я хабарів не даю».
Дорослій людині, яка розуміє свою громадянську відповідальність, не потрібні для цього жодні заклики та рекомендації — достатньо власної відрази до крадіжок та розуміння, що кожна відмова давати хабар стає ударом по корупції як явищу. І якщо в суспільстві дійсно існує настільки сильне занепокоєння розмахом хабарництва, як про це свідчать результати соцопитувань, то таких відмов має більшати.
Якщо кожен громадянин усвідомить власну відповідальність за корупцію та почне їй протидіяти, відразу ж зменшиться суспільне роздратування від «нерезультативних» популістських розмов про шкоду корупції. Особиста участь у громадському антикорупційному русі переведе тему з площини розмов у площину дій. Завдяки суспільному запиту та тиску влада, яка поки поєднує небажання боротися з корупцією із невмінням, буде змушена переглянути свій підхід та змінити стратегію на більш дієву.
Сергій Бережний у співпраці з ТІ Україна