Антикорупційні уроки незалежності: кому вигідна корупція в Україні

Україні — 28. Для людини це цілком зрілий вік, але для держави не завжди так. Принаймні, для України.

Будьмо чесними, нашу країну важко назвати дорослою. Якщо придивитися уважніше, ми побачимо не свідому державу, а школярку, яка безнадійно застрягла у своїх уроках. Вона здібна, але часто не хоче сідати за підручники, кмітлива, але через прогули постійно пасе задніх у багатьох предметах.

І боротьба з корупцією — один із них.

Мабуть, це відставання зумовлене тим, що в нашої школярки не надто розвинена схильність уникати хабарів. Як від дитини для вміння читати вимагається знання літер, так і від українця десятиліттями вимагалося знання того, що він повинен дати “заохочення”, аби “порішати”.

Так, за опитуваннями, 61% українців вважають корупцію найсерйознішою проблемою, яка заважає розвитку країни. Але при цьому 38% переконані, що схильність до корупції є частиною нашої ментальності. Тобто, у кожного є родич, який готовий дати хабар для вирішення поточних проблем/завдань і вважає це нормальним.

Саме тому навчання дається складно.

Кожен учитель знає, що засвоєння нової інформації відбувається у три етапи. Спершу учень отримує знання про новий матеріал. Наприклад, вивчає алфавіт.

Потім у нього формуються вміння — учень поєднує букви і вчиться читати по складах. Цей етап навчання займає багато часу і вимагає значних зусиль. Дитина часто плутається, але читає ці склади знову і знову, поки вони не зіллються в слова, фрази і великі тексти.

Процес автоматизується настільки, що дев’ятикласник уже думає тільки про те, що читає, а не те, як він це робив. Формується навичка, яку дуже складно викорінити.

Хай боротьба з корупцією — предмет набагато складніший, та засвоюється він через такі ж етапи. Як на рівні держави, так і на рівні кожного окремого українця.

За останні 10 років ми дізналися, що корупція не закінчується на рівні маленького чиновника. Корупція веде на саму гору. І ми точно знаємо, що без вирішення питання на найвищому рівні подолати побутове хабарництво майже неможливо.

Ми знаємо, що є системи, які можуть запобігати фінансовим “заохоченням”. Але без українців, — власне, без кожного з нас, — це не працює. Не можна створити “територію у вакуумі” — місце, в якому не буде системної корупції, адже всі сфери перетинаються. Це величезна павутина, і одна її клітинка не може бути абсолютно чесною і чистою, на відміну від сусідніх.

З першого погляду здається, що рівень знань у нас вельми непоганий. Але коли дивитися далі, ситуація стає складнішою. Зараз ми, швидше за все, знаходимося на рівні вироблення умінь. Ми, начебто, знаємо, як боротися з корупцією, але не досягли того рівня, щоб робити це, не задумуючись.

У нас є антикорупційні інституції, навіть деякі з них доволі непогані, однак їхнє функціонування постійно гальмується, нерідко плутаючись у власних ногах. І це нормально, бо всі вони були сформовані в останні 5 років. Ми бачимо склади, але у повноцінні слова вони ще не зливаються.

А говорити про боротьбу з корупцією як сталу навичку, мабуть, можна буде значно пізніше. Коли кожен буде впевнений, що якщо чиновник вимагає хабар — його покарають. І єдина можлива відповідь на пропозицію “заохотити” чи “заохотитися” — ні.

Такого в нас ще точно немає. Але я вірю, що буде. Бо за цю парту ми сіли не з примусу, а з власної волі.

Потреба в боротьбі з корупцією в Україні накопичувалася роками. Після Помаранчевої революції мало хто насправді думав про хабарі й хабарників. Тоді люди просто хотіли змінити совковий тип управління, і це було першочерговим завданням. Але в часи Януковича реальні потреби України змінилися.

Навіть інформаційний вакуум, який забезпечували загальнонаціональні телеканали, не зміг відгородити українців від реальності. Влада не змогла “продати” глядачам безхмарну картинку з рожевими поні. І все тому, що корупційні зв’язки були виведені на системний рівень, і не відчути це було неможливо.

Після 2014 року, коли ми усвідомили масштаби “заохочень” і те, як робився бізнес, український світ змінився. І змінився настільки, що ми не зможемо знову прийняти все, що відбувалося до того. Якщо на заході мільярдерами стають інноватори, то в нас — люди, які все ще отримують доступ до природних ресурсів або через штучне створення монополій.

До нас все більше приходить усвідомлення головного — корумпована країна не здатна бути незалежною.

У День Незалежності України варто нагадати, що найбільше в нашій корупції зацікавлені навіть не чиновники. Якщо піднятися на декілька рівнів вище, то очевидним “бенефіціаром” корупції в Україні є наш північний сусід.

Один з найвідоміших геостратегів світу Збігнєв Бжезинський казав, що без України Росія не буде імперією, хоча останні 20 років саме це й було її метою. Саме Росія, маючи “славетну” традицію керування країною шляхом “заохочень” і залякувань, зацікавлена у слабкій державі Україна.

Так набагато легше маніпулювати владою. Легко смикати чиновниками, які вже на гачку. Кремль найбільше не зацікавлений у нових обличчях, які приходять до влади в Україні, не зацікавлений в інноваторах, які на конкретних процесах вибудовуватимуть систему з мінімумом корупційних шпарин і залишатимуть їй обмаль простору. Росії не потрібен сильний сусід, якого не можна буде підім’яти під себе. Їй потрібен слухняний васал.

Тому кожен з нас має зрозуміти, що жорстким ставленням до корупції ми не тільки спростимо життя собі та своїм дітям, а й фактично відрубаємо руки кремлівському карлику, якому буде набагато важче маніпулювати подіями в Україні.

Я впевнений, що вже в наступні 10 років ми складемо ЗНО з такого надскладного предмета, як боротьба з корупцією. Хай не на відмінно, але відносно успішно. І станемо незалежними настільки, що вступимо до Північноатлантичного університету. Якщо захочемо, звісно.

Бо, хай незалежна Україна — досі школярка, але ж ми з вами — цілком дорослі люди.