Українці природжені бути незалежними

З кожним роком поняття незалежності для нас набуває нових рис і форм. Сьогодні ми його бачимо вже дещо інакше, ніж рік тому, і точно значно інакше, ніж десь у 2015-му. 

Можливо, хтось подумає, що взагалі говорити про незалежність у такий буремний з воєнного і політичного боку час трохи дивно, навіть безглуздо. Лише глянеш на новинну стрічку з десятком топових інфоприводів — і як тут думати «про високе»? 

Але в якийсь момент просто зупиняєшся, озираєшся на пів року назад, згадуєш, що тебе хвилювало, чим жив в останні місяці — і стають очевидними давно знайомі й важливі речі. І незалежність — одна із них. 

От і мені 24 серпня хочеться згадати декілька несподівано нових чи сподівано основоположних тверджень про нашу Незалежність.

Незалежність — це не щось набуте, вона “проростає” зсередини.

Сила незалежності не зовнішня, а внутрішня, вона в голові. І поки сам собі кожен цю цінність не намалює й не усвідомить, то назовні нічого не буде. Можна кричати, декларувати багато речей, але якщо не готовий відстоювати ці свої цінності, то нічого не вийде. 

Це стосується як кожної окремої людини, так і цілої країни. Тому коли ми говоримо про незалежність українця — це насамперед про його незалежність у власних думках та, судженнях про стан речей навколо. Про бачення себе в цій країні і готовність взяти відповідальність за те, що будеш в межах цих цінностей робити.

Незалежна країна неможлива без стійких і сталих інституцій.

Інституції — не хребет, але точно скелет держави. Бо, як і частина скелета, кожна з них відповідає за конкретну дію, і в якийсь момент навіть може врятувати майбутнє. А такі випадки в українській історії вже траплялися.

Наприклад, коли в грудні 2004 року Верховний суд прийняв рішення про скасування результатів другого туру виборів Президента України. Вже за три тижні був проведений третій тур, на яких виграв Віктор Ющенко — Україна отримала першого демократичного президента і вперше налаштувалася на європейський шлях. 

Те рішення Верховного Суду було несподіваним — це історія про інституцію, яка в певний момент відмовилася бути заручницею інтересів конкретної групи осіб. Не було б цієї інституції, навряд чи ми могли б тоді і, можливо, зараз говорили про Україну — усе було б геть інакше, а, може, після першого пришестя Януковича й України уже б не було.

Ще одна схожа історія — вечірнє засідання Верховної Ради 20 лютого 2014 року. То був важкий, болючий день, коли на Майдані і навколо нього загинули десятки протестувальників. Але ввечері нардепи, від яких точно ніхто цього не чекав, зібралися і знову зробили Україну парламентсько-президентською республікою. А далі, вже після втечі Віктора Януковича, Верховна Рада як інституція єдина виконувала державницьку функцію — аж до виборів президента у травні 2014-го. Хто тоді міг подумати, що Верховна Рада здатна на таке? Наповнена російськими прихвостнями, які ще за місяць до того приймали диктаторські закони. 

Насправді інституції ж, усе одно, роблять люди. Тому списувати будь-яку гілку влади: як законодавчу, так і виконавчу, ніколи не варто. Головне, аби були люди, які можуть мобілізуватися у моменті, взяти на себе відповідальність і ухвалити рішення. Чи є такі люди зараз? Чи можемо ми уявити, що подібне станеться сьогодні? Можемо в те не вірити, але знаємо, що таке можливо. Бо вже бачили, як у моменти безнадії це вже траплялося, і рушіями таких змін були, хай і недосконалі, інституції.

Українська незалежність неможлива при авторитарному правлінні.

Хоч історично Україну було складно назвати демократичною за сучасними мірками — все ж тут завжди була військова частина, тобто Запорізька Січ — демократичні підходи тут існували завжди й створювали основу для спротиву. Тому й реального авторитаризму чи диктатури, зрощених на наших землях, здається, ніколи й не було. 

А от наша історія після 24 серпня 1991 року ще яскравіше показала, що жодного диктатора чи навіть автократа тут у принципі бути не може. Бо численні спроби узурпації влади спершу так чи інакше виливалася у неабиякий народний протест. І Помаранчева революція, і Революція Гідності якраз були реакціями на такі намагання вирішувати долю країни поза волею усіх українців. Власне, навіть липневі події цього року, коли був прийнятий закон про обмеження незалежності НАБУ і САП, певною мірою показали цю ж українську рису.

Абсолютно нелогічно в країні, яка за власну свободу готова битися з півторамільйонним військом, забирати незалежність у якихось органів, і при цьому очікувати на відсутність реакції. Ми терплячі, але коли справа доходить до свободи, то вже все — “планка падає”.

Незалежність — це процес, а процес неможливий без реформ.

Коли ми говоримо про майбутнє України, завжди ідеться про зміни, які зроблять країну кращою. Тому сьогодні наше існування неможливе без реформ. Хороша новина — ми знаємо, що робити, адже наші реформи прямо спрямовані на інтеграцію в Євросоюз. Погана новина — зміни запроваджуються не так швидко, як мали б, а в останній рік, здається, взагалі багато в чому зупинилися.

Тут навіть важко назвати якусь конкретну реформу найважливішою — просто критично потрібно виконувати вчасно те, під чим ми підписалися рік, два чи три тому. Можемо сперечатися про методи й підходи, але робити треба. Натомість останнім часом все зводиться до мінімуму, і нам це тільки заважає, бо показує Україну не в найкращому світлі в очах партнерів.

Тут важливо, що членство в Євросоюзі — це не вступ у якийсь преміальний клуб, звідки ти в будь-який момент можеш вийти або щось не виконувати. У фіналі виконання всіх зобов’язань щодо вступу в ЄС лише підсилить нашу реальну незалежність, адже вдосконалені інституції працюватимуть, і ними буде важко зманіпулювати. Скелет буде сформовано, а весь державний організм рухатиметься й розвиватиметься.

Справжня незалежність — це про рух у майбутнє. 

Якраз це нам показали липневі протести. Адже більшість тих, хто прийшов на площу до Театру імені Франка та на локації в інших містах — молоді люди, народжені вже після здобуття Україною незалежності. Вони виросли у світі, де громадяни відстоювали справедливість, вони бачили протести, на які ходили їхні батьки і старші товариші. Вони готові відстоювати свої переконання і працювати для їх реалізації й надалі.

Я певен, що це найбільше надихає кожного свідомого громадянина, й особливо — наших захисників на фронті. Коли вони бачать, що люди в тилу готові відстоювати на рівні переконань і реальних дій ті цінності, за які воїни стоять на смерть “на нулі” — це додає сил. Зрештою, в липневих протестах теж взяли участь багато військових, і це додаткове свідчення, що бажання людей в тилу і людей на фронті зійшлися.

У липні цього року ми остаточно переконалися, що майбутнє у нас є — аби країна залишилася. Маємо активну молодь, яку всі недооцінювали, але цим хлопцям і дівчатам точно не байдуже. Тож якщо ми відстоїмо країну — і зовні, і всередині — безперечно матимемо непогане майбутнє. І, думаю, в цьому чи не найяскравіше виявиться наша реальна Незалежність.