Фундамент української незалежності

За останні роки ми заново відкрили для себе власну країну. Нам більше не треба доводити, що «Україна — це Європа» чи що «Україна понад усе». А рядки гімну про те, що «душу й тіло ми положим за нашу свободу» — вже давно не художня алегорія, а реальність, у якій ми живемо.

Коли 35 років тому Україна здобула незалежність, мало хто всередині країни, крім тих, хто систематично боровся за окрему від совєтів державу, сприймав це як справжню перемогу. Тоді це здавалося даністю, а чимало людей зверхньо називали незалежність «подарованою» та випадковою. 

За три з половиною десятиліття ми довели: це не подарунок і не збіг обставин. Усі ці роки — крок за кроком, покоління за поколінням — ми розбудовували власну державу. Спершу вона мала виражені пострадянські риси, але щороку все більше ставала унікальною для цього геополітичного регіону. Ми творили спільноту людей, які, попри помилки, відкати назад чи спалахи туги за радянським минулим, завзято будували нову країну.

З цієї повільної, але неухильної праці постала сучасна Україна. Так, вона не наздогнала за успіхами країни Балтії, неодноразово у своєму розвитку відкочувалася назад. Але росла. 

Росте і зараз — часто з болем і всупереч. Тепер Україна унікальна тим, що, переживаючи жахи, невідомі більшості багатих та впливових держав, продовжує впевнено стояти на фундаменті, який створив на диво впертийАндрій Боровик український народ.

З чого ж складається цей фундамент? 

1. Сильна армія

Армія як опора існування держави — для нас це вже аксіома: сильне військо = сильна країна. Проте виросло ціле покоління, яке й не пам’ятає часу, коли це рівняння сприймали зовсім інакше.

Роками Збройні сили системно нищилися. Усе, що лишилося від Радянського Союзу, поступово занепадало, а порожнечу заповнювали тотальна корупція, дідівщина та засилля ворожої агентури у структурі, яка мала б гарантувати безпеку незалежній країні.

Але у 2014 році це падіння зупинилося. Спрацювали зміна поколінь і злам у свідомості: до початку війни з росією армію так і не змогли зруйнувати остаточно. Навпаки — під першими ударами ворога, просто з коліс почала гартуватися нова військова сила. 

Сьогодні українська армія вже одна з найпотужніших у світі. Вона виснажена найважчою війною останніх 80 років, але водночас — надзвичайно гнучка, технологічна й адаптивна.

Українське воїнство безперечно робить те, чого ще 20 років тому від нього ніхто не очікував. Але це армія з купою внутрішніх проблем — і накопичених здавна, і нових. Проблем, які треба було розв’язати ще позаторік, які гальмують розвиток, сприяють зловживанням та корупції. І переходять як виклики до нових головнокомандувачів та міністрів оборони. 

Це треба змінювати, бо лише після таких змін ми справді зможемо перемогти ворога і втримати країну. 

2. Сильне громадянське суспільство

Не раз чув, що наше  громадянське суспільство викликає щиру заздрість у багатьох розвинених країнах. Щоправда, там важко пояснити, з якими труднощами за роки незалежності нам довелося зіткнутися.

Українська громадянська позиція гартувалася не за вказівкою окремих осіб і не якимись купленими персонами, а як природна відповідь на свавілля влади. Не як інновація, а як протидія. Акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція, Революція Гідності, «картонкові протести» вже під час повномасштабної війни… Це не про громадський активізм — це послідовне формування нашої громадянської ідентичності, з якої так само поступово формувалася політична нація. 

І це насправді логічний процес, адже для формування політичної нації потрібні стимул, розуміння і досвід. Ми свої отримали дорогою ціною. 

У 2004-му люди вийшли захистити свій вибір президента. У 2013-му — спочатку прагнули відстояти зневажений Януковичем євроінтеграційний вектор держави, а згодом згуртувалися проти тотального свавілля «правоохоронців». Тоді ж пролилася перша кров, яка налякала, але й загартувала. А ще зробила очевидними потребу в тих змінах, над якими громадянське суспільство працює дотепер — реформа правосуддя, реформа правоохоронних органів та системна боротьба з корупцією. 

Так із Євромайдану проросла масштабна антикорупційна реформа, а його учасники пішли першими добровольцями на війну з рф — щоб згодом повернутися для розбудови нових демократичних інституцій. Сьогодні більшість із них знову на передовій. На жаль, багатьох із цих людей вбила росія. Але решта стоїть і посилюється молоддю, якій невідомі болі кучмізму чи безнадія часів золотих батонів.

За 35 років громадянське суспільство в Україні із ситуативних зібрань перетворилося на системну гнучку силу, яка не лише протестує, а й пропонує рішення, підтримує й допомагає. Заповнює прогалини там, де не справляється держава. Це проявляється на всіх рівнях: від захисту місцевого парку від незаконних забудов до масштабних акцій на захист незалежності НАБУ та САП під час війни. 

Я віддавна казав, що буду радий, коли в громадських організацій не буде роботи — бо система й сама функціонуватиме так, як належить. Але поки, на жаль, до цього далеко. У тому числі, й через корупцію.

3. Системна боротьба з корупцією

Антикорупційна реформа — це не «замовлення» Заходу, а пряма вимога суспільства, сформована під час Революції Гідності. Справжня гідність несумісна з корупцією, а справжня демократія не може існувати в прогнилій системі влади.

За останні 12 років, під неймовірним тиском та часто протидією «політичних еліт», в Україні таки вдалося створити ефективну антикорупційну систему. Настільки сильну, що навіть під час війни й при тотальному спротиві влади вона продовжує стояти і виконувати покладені завдання.

І якщо задуматися, це насправді дивовижне досягнення України за часів незалежності. Адже наявність антикорорганів не є чимось обов’язковим і точно не свідчить про силу держави — за це більше відповідають урядові інституції, ЦВК, Конституційний та Верховний суди та інші основоположні для державності органи. Але для нас антикороргани стали гарантами того, що українська державність буде збережена загалом, не зіпсована і не втрачена під тиском внутрішніх та зовнішніх чинників. 

І тут особливо важливо, що створення антикорупційних інституцій від початку і дотепер — це реакція на запит українців, і тому відповідають ці органи передусім не стільки перед владою, скільки перед народом, що ми бачимо зокрема і в останніх гучних розслідуваннях НАБУ-САП.

Корупція — як ерозія, вона проникає туди, куди може дотягнутися, зачіпає навіть тих, хто ще недавно був їй непідвладний. І лише системне викорінення, боротьба і профілактика можуть допомогти її подолати. 

Створені в результаті антикорреформи НАБУ, САП і ВАКС сьогодні показують, як це можна зробити. І якщо влада справді прагне виконати ті євроінтеграційні зобов’язання, про які заявляла останні роки, все, що від неї очікується — посилити антикорупційні інституції і не втручатися в процес очищення. Бо старт уже взятий, самі фігуранти справ НАБУ-САП підтверджують, що не мають до них входу й не можуть з ними нічого «порішати». І як би не хотіли певні персонажі «очолити» корупцію — у них все одно не вийде.

Але створена антикорупційна система не лише карає за зловживання, а й працює над зменшенням можливостей для їх вчинення. Поряд із НАБУ і САП, які розслідують корупцію, ВАКС оцінює результати цих розслідувань та виносить вироки, працює НАЗК, яке визначає антикорупційну політику держави. Запроваджено обов’язкові публічні закупівлі, відкриті державні реєстри та цифрові послуги. Тепер кожен може отримати потрібний документ чи послугу прозоро — без хабарів і «знайомств». 

Це не значить, що всі ці процеси функціонують бездоганно — їх постійно потрібно оновлювати, посилювати, оптимізувати, підчищати, а під час війни виникає все більше нових і нових викликів. Але і вже пророблена робота дає свої плоди. Коли на п’ятому році великої війни понад 58% українців висловлюють категорично негативне ставлення до корупції — це промовистий показник нашої зрілості та нашого майбутнього.

***

З 2023 року ледь не у всіх соціологічних опитуваннях українці головними проблемами держави називали війну і корупцію. Тому й нинішніми опорами для держави стають армія та антикорупційні органи — і громадянське суспільство, інтегроване в ЗСУ і в підтримку антикорсистеми. 

Проте основою будь-якого суспільства залишаються його громадяни. До сучасних українців дотепер є багато запитань. Але що ми знаємо точно — за ці 35 років вони безперечно відчули себе європейцями і не бачать іншого шляху, ніж об’єднатися з глобальним заходом. 

35 років тому, імовірно, стверджувати таке було набагато складніше. Але ми всі прагнемо реформ, які змінять країну на краще.

Українці сьогодні – опора цієї держави. Кожен окремо й у великій спільноті. Так, ми неідеальні, але ми боремося, шукаємо варіанти для розвитку, дивимося в рівноправне європейське майбутнє. І завжди спираємося на фундамент нашої такої ще молодої країни.

Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії. Її зміст є виключною відповідальністю Transparency International Ukraine і жодним чином не відображає поглядів Уряду Норвегії.