Запит на системні реформи: чи здатна на них влада?

Останній рік, а особливо в останні місяці, ми в Transparency International Ukraine спостерігаємо, як у країні фактично відбуваються спроби згорнути антикорупційні ініціативи, про що ми регулярно сигналізуємо на різних рівнях. Протидія цим спробам тривалий час є для мене головним завданням. 

Коли надійшли результати нашого останнього соціологічного дослідження про сприйняття корупції українцями, я ще раз переконався, що реальний запит громадян повністю протилежний тому, що робить, а точніше майже зовсім не робить влада.

Що ж ми побачили?

Три чверті (73%) українців вважають, що корупцію можна подолати лише системними реформами, а понад половина (51%) — що влада взагалі бездіяльна в боротьбі з корупцією.

Та чи готова влада реалізувати такий запит суспільства? І як його можна виконати під час повномасштабної війни? Ці запитання — окрема тема для роздумів.

Звідки взявся такий розрив між сприйняттям корупції українцями та владою

Взагалі дослідження сприйняття корупції було не першим для нашої організації, але от саме цьогоріч ми подивились на настрої українців з різних боків. Бо якщо опиратися на пресу чи заяви політиків, враження може скластися в кожного своє.

Навряд чи когось здивує, що проблема корупції залишається в топі для громадян, причому 87% опитаних вважають цю біду розповсюдженою. Нам такий показник здався дещо завищеним, проте подібні відчуття цілком можливі для наелектризованого суспільства на четвертому році війни. Цю думку підтверджують і відповіді респондентів на запитання, наскільки змінився рівень корупції за останній рік: 44% людей вважають, що корупція зросла, а ще 42% – що просто нічого не змінилося.

З огляду на відсутність запалу, з яким влада “реалізує” антикорупційну реформу, такі думки співгромадян, хоч і засмучують, проте знову не дуже суперечать нашим очікуванням.

Що нас здивувало справді, так це те, що, вважаючи корупцію поширеною сьогодні, прогрес у боротьбі з нею за останні 10 років помітили, на жаль, лише 25% українців. Ще 20% погоджуються, що були як позитиви, так і негативи в реалізації цієї реформи, і аж 51% вважають, що реальних зрушень після Революції Гідності не було.

Як так сталося? Звідки такі думки? Бо ж ми от точно були свідками значних змін у цій сфері, і багато в чому самі до них долучилися.

Мені здається, що тут причина в надто короткій пам’яті нашого суспільства, що ми неодноразово бачили, наприклад, під час останніх кількох виборів. Інший фактор — війна, яка ще більше маніпулює з нашими спогадами — погодьтеся, вкрай складно згадати події хоча б минулої зими, а довоєнні часи взагалі видаються недосяжно далекими.

Проте загальне бачення українцями останніх 10 років — безперечно, тривожний сигнал, але і це не абсолютний показник. Бо ж, як бачимо, змінюється все дуже швидко — наприклад, чимало з тих молодих людей, які у липні вийшли до Театру Івана Франка навряд чи пам’ятають ситуацію з корупцією у 2015 році й раніше. Хоча б тому, що, імовірно, на той час мали зовсім інші інтереси. 

Водночас наявність людей, які вважають, що прогрес таки був, додає надії — через п’ять чи десять років кількість тих, хто побачить реальні зрушення, може кратно зрости.

На таку імовірність вказує й те, що про факт вимагання хабарів у них чи їхніх рідних, за нашим дослідженням, згадала лише третина респондентів. І лише 23% з цих людей зізналися, що погодилися на таку дію. Тобто самих контактів з корупцією не мали 70% людей, а, маючи, переважна більшість із них відмовилася давати хабар.

Чудово, що за останні роки люди навчилися казати ні. Це про зміни в головах, про наростальну нетерпимість, яка лише посилюється під час постійного стресу останніх років. Це прогрес, може, ще не до кінця усвідомлений, але видимий — хоча б для тих, хто побачить наші цифри.

Що ж ми бачимо натомість від влади? Регулярне наступання на ті самі граблі політичного лідерства, де очільники країни знову і знову стверджують: корупції у нас немає, а ця проблема перебільшена. Замість того щоб визнавати проблеми в якихось конкретних сферах і комунікувати реальні кроки, люди бачать таке майже повне заперечення.

Як наслідок, 72% українців зі скепсисом ставляться до новин про підозри імовірним корупціонерам. Вони вірять, що це — просто піар від правоохоронних органів, а корупціонер надалі просто відкупиться. І чекають на реальні покарання для корупціонерів — з посадкою або конфіскацією незаконно здобутого майна, на що вказали 60% опитаних.

Тож не дивно, що категорично налаштоване щодо корупції суспільство, хоч і значно менше стикається з фактами хабарництва, набагато гостріше реагує на те, про що люди таки чули чи читали. Не маючи на руках підтверджених успіхів, у тому числі й через недовіру до тих, хто їх має надавати, половина українців вважає владу бездіяльною у подоланні корупції. 

І це точно той показник, на який особи на Печерських пагорбах та в інших державних установах мають звернути увагу.

Системні реформи — єдиний рецепт подолання проблеми 

Найбільше нас вразило і навіть порадувало те, що український народ знову виявився навдивовижу мудрим, бо для розв’язання проблеми бачить єдиний вихід — системні реформи. Це сигнал для всіх нас: того, що робиться зараз, недостатньо.

Звісно, різні люди по-різному можуть сприймати саме формулювання “системних реформ”. Ще імовірніше, що частина тих українців, які вважають рішення про такі реформи єдино правильними, самі до них не готові, бо ж ітиметься про зміни на різних рівнях — у тому числі й на найближчому до них. Але українці точно мають розуміння, що для ефективного подолання корупції владі необхідно працювати комплексніше, глибше, масштабніше.

Звідси інше питання — чи взагалі здатна наша влада на різних рівнях розробити та впровадити такі глибинні реформи? Адже тут ідеться про роботу, яка триватиме багато років і має охопити практично усі сфері, інакше не досягти системності.

В Україні завжди була велика біда із довгостроковими змінами. Вони потребують часу і дуже впертих та мотивованих людей, які готові будуть почати, підхопити й завершити те, що на рівні ідеї задумувалося кимось іншим — нерідко навіть суперником на електоральному полі. 

В західних культурах доволі часто така політична спадковість існує — як коли при зміні новий уряд продовжує якісну реформу попереднього. Бо це для держави, для людей, а не для власних амбіцій.

Але у нас, на жаль, такого немає. В Україні надто часто після виборів все має починатися з нуля — намагаються знести доробки попередників до кореня, щоб от нарешті зробити щось “по-справжньому”. І нерідко така “велика” і “справжня” реформа зводиться суто до голосування за якийсь закон чи постанову, або ж оголошення конкурсу на оновлення посад — мовляв, це і є ті самі зміни, яких усі чекали. А цього, звісно, недостатньо. 

Інший бік проблеми з реальними системними реформами — як їх взагалі можна починати і реалізувати зараз, на четвертому році війни?

По-перше, наразі реформи в країні практично зупинилися, будь-які. На це, здається, просто немає бажання, а щось приймають хіба після наполегливого нагадування від міжнародних партнерів. Що казати про запуск справді системних змін, коли навіть точкові, вже запущені, місяцями топчуться на місці? Он, наприклад, Верховна Рада з червня не може проголосувати за створення Дорадчої групи експертів, які мали б обирати нових членів Рахункової палати. Хоча сама реформа органу була розпочата ще торік восени. Зміни ніби запустили, а досі навіть не призначили людей, які обиратимуть нових членів Рахункової.

Крім такої інертності в реформах наявних, нагадаю, що масштабні зміни, які охоплять різні сфери, треба ще розробити, реалізувати, та хоча б насамперед знайти людей, які зроблять і те, й інше. Фахівців таких в країні і раніше було замало, а зараз взагалі, здається, катма — згадайте, як влітку “оновлювався” наш Кабмін. 

Чи значить це, що українцям не варто і мріяти про такі зміни, раз ні бажання, ні людей, ні сил для їх реалізації не знайти? Аж ніяк, бо ж на запит зрештою завжди приходить пропозиція, а хто шукає, той таки знаходить, варто тільки нарешті почати цей пошук. 

Історія України показала, що запити суспільства тут реалізуються завжди, якщо знадобиться — то й через протест.

Наше опитування ми проводили ще до мітингів за збереження незалежності НАБУ і САП у липні цього року, тож ці події воно не охопило. Але наші дані все ж показали напругу, яка надалі вилилася в ці протести. Ми виявили, що сьогодні люди переважно бачать погане, зосереджуються на поганому — це геть не дивно при постійних обстрілах і часто невтішних новин з фронту. 

Але цей негативізм з іншого боку робить неможливими спроби зам’яти, приховати, заговорити корупційні скандали — навпаки, люди сприймають їх гостріше, реагують бурхливіше. І такі настрої зрештою повертають владу до реальності. Де корупція — не вигадка, а реальна проблема, вона існує, турбує людей і потребує розв’язання. 

Люди чекають на системні зміни. Вони не готові терпіти корупцію, не вірять у “килими” з доларової готівки при затриманнях, а прагнуть конкретних посадок справжніх корупціонерів. І дієвих рішень, які зроблять життя кращим. Люди хочуть ґрунтовних змін і справедливості. А значить, в якийсь момент ці зміни відбудуться — спільними зусиллями і з реальними результатами.