Приїхали у нове місто й уже обійшли всі ботанічні сади та музеї? Залишилось ще кілька днів перебування у місті, а ви не знаєте, куди ще ж вам піти і на що подивитись?

Нудьгувати точно не доведеться з нашим гідом (анти)корупційних місць! Зібрали для вас букет добірних локацій, які не потрапили до туристичних переліків. Ми впевнені,  що деякі з них навіть вартують окремого візиту в місто. Поїхали дивитись!

 

Пам’ятники 

Пам’ятник невідомому корупціонеру у Чернівцях — це артоб’єкт у вигляді монети. З одного її боку її — копія американського долара, а з іншого – австрійського крейцера із профілем ерцгерцогині Марії Терезії. Тримають монету три руки, з яких одна дає, а дві інші беруть її. 

Пам’ятка розташована на вулиці Ольги Кобилянської, де її намагалися пошкодити вандали. За словами автора Анатолія Федірка, той, хто доторкнеться до монети, більше ніколи в житті грошей не побачить.

Для тих, хто вирішив відвідати Межигір’я, тільки для того, аби заглянути в золотий унітаз, овіяний сотнями жартів та легенд, маємо гарну новину: далеко їхати не доведеться. Окремий пам’ятник цьому “витвору мистецтва” встановили студенти на Бессарабці. Правда, є вірогідність, що хтось його вже прилаштував для своєї домівки.

Не менш неоднозначним є пам’ятник золотому апельсину в Одесі. Серед місцевих він відомий як пам’ятник хабарю. 3000 апельсинів, направлених у Санкт-Петербург Павлу І й були свого роду хабарем, щоб імператор відновив фінансування одеського порту. Хабар був вдалим, оскільки незабаром фінансування таки відновили.

 

Пам’ятки

В нашому гіді не обійтися без головного «атрибуту» корупції в Україні — національного парку Межигір’я. Декілька тисяч квадратних метрів, які раніше належали президенту-втікачеві Януковичу, відтепер — державна власність.  Подивитися, як він жив на широку ногу, може будь-хто охочий. Додатково туристам пропонують влаштувати пікнік, оглянути колекцію ретроавтомобілів та сфотографуватися на вході з Почекуном, який ніяк не дочекається на горе-хазяїна.

Януковича часто асоціюють з Межигір’ям, проте дарма оминають його місце для розваг – мисливський будинок у Сухолуччі. Розташована неподалік від дому у Вишгородському районі приватна територія вражає не менше за резиденцію. 30 тисяч гектарів, двоповерховий маєток з позолоченими меблями (а як же без них). За каденції 4-го президента володіння неможливо було окинути оком з жодного ракурсу, навіть підпливаючи на човні, охоронці могли б вас розвернути назад. Зараз будинок передали мережі готелів та ресторанів, тому відпочити там може кожен охочий.

Ще один маєток Януковича в Конча-Заспі належить його другу Юрію Іванющенку, який підтримував «тітушок» протягом Революції Гідності та відмивав бюджетні кошти, отримані від квот на викиди парникових газів згідно з Кіотськими протоколами. Адміністративно-офісна будівля, центральний будинок, кіноконцертна зала, картинна галерея, сад з декоративних рослин, три штучних озера та причал – все це поступається лише Межигір’ю. Але є теорія, що і ця територія належала президентові-втікачеві.

Наступна визначна пам’ятка Київщини – реабілітаційно-оздоровчий комплекс Ахметова. Спойлер: відпочити там не вдасться. Такий статус існує лише на паперах, а де-факто це черговий маєток площею понад 12 тисяч км2 і вартістю майже 19 млрд грин. Маєток Ахметова практично поза конкуренцією, адже більше ніхто з можновладців не може його обійти за територією. Реалізовується проєкт через корупційну формулу «Роттердам+».

 

Завод «Краян» відомий завдяки чинному меру Одеси Геннадію Труханову. За версією слідства, Труханов і Ко купили «Краян» фактично у 17 разів дорожче від початкової вартості. У 2016 році Одеська міська рада шукала собі приміщення на 44 тисячі  км2. І тоді чиновникам «впали в око» 7 тисяч квадратів заводу «Краян» (корисної площі у 8 разів менше). У документах про технічний стан будівлі НАБУ та САП виявили підтвердження, що внутрішні інженерні мережі взагалі відсутні, комунікації незадовільні, а фізичне зношення — 55%. Попередній власник заводу — ТОВ «Девелопмент Еліт» — придбав цю нерухомість у майже 43 рази дешевше. А міська рада Одеси купила ОМР«Краян» за 185 млн грн.

Велика Британія отримає 142 млн доларів — одну з найбільших виплат у справі щодо корупції. І це ще не все: ці кошти є лише частиною глобальної виплати на суму 177 млн доларів для урядів США, Великої Британії і Бразилії.

Які ж корупційні схеми стали причиною виплати такої кругленької суми?

В епіцентрі міжнародного скандалу опинилася британська компанія Amec Foster Wheeler Energy Ltd. Вона взяла на себе відповідальність за 10 корупційних злочинів, пов’язаних із використанням корумпованих агентів в нафтогазовому секторі.

Злочини охоплювали період з 1996 по 2014 і відбувалися по всьому світу: в Нігерії, Саудівської Аравії, Малайзії, Індії та Бразилії. Загалом, компанія упродовж 18 років давала хабарі чиновникам більше ніж у 5 країнах, щоб забезпечити для себе вигідні угоди.

Перші підозри у корупційних схемах компанія отримала у далекому 2007 році щодо нафтових угод у Саудівській Аравії.

У 2008 році ішлося вже про потенційні порушення в чотирьох інших країнах, зокрема в Малайзії та Нігерії.

1 липня 2021 ця історія закінчилась тим, що Королівський суд схвалив трирічну угоду, за умовами якої судове переслідування компанії припиняється, якщо та виплатить фінансовий штраф.

Ця угода завершує майже чотирирічне розслідування. Однак, слідство у справі окремих підозрюваних триває.

Варто зазначити, що судове переслідування може відновитися, якщо компанію або її представників знову запідозрять у незаконній діяльності.

Також, сума штрафу піде не тільки в скарбниці держав, але й на виплати компенсацій жертвам в Нігерії.

Час покаже, чи компанія перейде на шлях здорової конкуренції, без застосування хабарів та корупційних схем. Сподіваємось, вони засвоїли для себе урок.

Ми продовжуємо вам розповідати про корупцію на Оліімпіадах.

І поки Токіо урочисто проводить Олімпійські ігри-2020, ми розповімо вам про місто-організатора попередньої Олімпіади-2016, Ріо-де-Жанейро.

Олімпійські ігри, як і будь-яка подія міжнародного масштабу, рідко обходяться без скандалів. На жаль, Ріо запам’яталося світові не тільки в спортивному ключі, але й у корупційному.

Проведення Олімпіади-2016 мало дати шанс Бразилії показати світові свій новий образ — сучасний, розвинений і  відповідальний. Однак натомість країна отримала неабиякий розголос масштабів корупції. Арешти почалися, тільки-но спортсмени покинули стадіони. 

Перші підозри у незаконних схемах вручили ще до проведення олімпіади.  Колишнього президента Бразильського олімпійського комітету, Карлоса Нузмана, звинувачували у підкупі голосів МОЗ, які призвели до вибору Ріо-де-Жанейро для проведення Олімпійських ігор. 

Колишній мер Ріо, Едуардо Паес, звинувачувався у хабарництві на суму майже 3 мільйони доларів в обмін на сприяння укладанню контрактів, пов’язаних із Олімпіадою.

Нова лінія метро у Ріо стала ключовою спадщиною Олімпійських Ігор-2016. Разом з тим, вона стала об‘єктом поліцейського розслідування, пов‘язаного із шахрайством. І все тому, що рахунок за неї різко збільшився з початкових 169 мільйонів доларів до 1,841 мільярдів доларів. 

За час підготовки до  Олімпіади у Бразилії зафіксували максимальне  підвищення корупції. Показники в щорічному Індексі сприйняття корупції Transparency International рекордно зменшився з 43 балів у 2014 році до 38 балів у 2015 році.

Сумно дізнаватись, що такі позитивні події, які об’єднують цілий світ, також заплямовані хабарництвом, підкупом та корупційними схемами.

Безпрецедентний судовий процес — вперше в історії Ватиканський трибунал судить впливового сановника, колишнього соратника Папи Франциска!

27 липня на лаві підсудних опинився кардинал Анжело Беччу — один із найвпливовіших людей у Ватикані. У майбутньому він мав усі шанси стати наступним Папою, адже свою службу на Святий престол розпочав ще у далекому 1984 році.

Проте у 2021 році Анжело Беччу обвинуватили у зловживанні службовим становищем і розкраданні грошей. Разом з ним у справі фігурують іще девʼять осіб.

Анжело Беччу відповідав за фінанси країни, в тому числі розпоряджався грошима жертводавців. За версією слідства, робив кардинал це далеко не за призначенням.

З “легкої руки” кардинала Ватикан не дорахувався 350 мільйонів євро пожертвувань від вірян! За версією слідства, священнослужитель проводив незаконні фінансові операції з елітною нерухомістю в Лондоні. Угода, яку уклав Беччу, виявилася для Ватикану надзвичайно збитковою.

Частину цих грошей, зокрема, знайшли на рахунках брата Беччу — кардинал перерахував 100 тисяч євро благодійній організації найближчого родича нібито “на благодійність, а не брату для власних потреб”. Проте сторона обвинувачення має іншу думку і наполягає, що брат кардинала на ці кошти купив своїй доньці квартиру в Римі.

Трохи романтизму в цю історію додає “жінка кардинала” — Сесілія Маронья. Беччу взяв її на роботу як “консультантку Ватикану з безпеки”. За пів року Держсекретаріат перерахував Мароньї 575 тисяч євро на звільнення католицьких монахинь і священників, яких тримають у заручниках у різних країнах. 

Однак Маронья вирішила витратити  гроші інакше — на дорогі готелі та брендові  речі від елітних кутюр’є. 

Сам кардинал спростовує всі обвинувачення і налаштований довести світові свою невинуватість, називаючи себе “жертвою махінацій”.

Минулого тижня відбулося перше засідання у цій справі, наступне призначене на 5 жовтня. Адвокатам дали три місяці на вивчення матеріалів справи. 

Чергова історія у нашій рубриці #антикорісторії. Попередні матеріали про Мальдіви та Туреччину читайте за посиланнями, а сьогодні розповімо вам про Бразилію.

Але це не просто антикорісторія. В Міністерстві юстиції США її назвали«найбільшим міжнародним корупційним скандалом в історії». 

Операцію «Лава Жато», більш відома за назвою «Автомийка», розпочалася в Бразилії у 2014 році та охопила мережу з більше ніж 20-ти компаній, включно з бразильським будівельним концерном Odebrecht. 

До речі, назву «Автомийка» справа отримала тому, що перша операція була проведена на автомийці в Бразіліа.

Розслідування проти відмивання коштів розпочалося з бразильської державної нафтогазової і нафтохімічнії компанії Petrobras, топменеджери якої призначалися політичними партіями при владі. Однак незабаром слідчі виявили ознаку картельної змови між декількома, пов’язаними з Petrobras, інженерними компаніями, які подавали заявки на тендери за завищеними цінами і платили хабарі. Серед них виявили і конгломерат Odebrecht, який, як виявилося згодом, був найвпливовішим членом картелю.

Вже у 2016 році Міністерство юстиції США у співпраці з правоохоронними органами Бразилії та Швейцарії порушили справу проти Odebrecht. З метою отримання прибуткових контрактів, як у Бразилії безпосередньо, так і за її межами, бразильський конгломерат давав хабарі приблизно третині бразильських сенаторів, половині губернаторів, 26 політичним партіям та 415 політикам.

При цьому злочинні дії Odebrecht були організовані надзвичайно добре та утворили єдиний злагоджений механізм завдяки двом спеціально розробленим системам, що працювали паралельно. 

Перша система слугувала внутрішнім каналом комунікацій, а також дозволяла виходити на зв’язок із зовнішніми фінансовими операторами. Друга система працювала через спеціальний департамент, призначений для виплати хабарів через підставні та офшорні компанії. Такого «ґрунтовного» підходу прокурори Бразилії та США раніше не бачили.

Корупційний механізм конгломерату був настільки глибоко інтегрований в бразильську політику та бізнес, що викриття його окремого фрагмента викликало ланцюгову реакцію. Окрім того, він не обмежився кордонами Бразилії і простягнувся вздовж латиноамериканського регіону, а також охопив частину Африки.

У ході переговорів з прокурорами генеральний директор Odebrecht Марселу розповів, що всі топменеджери компанії знали: від 0,5% до 2% доходів компанії не враховуються в офіційній бухгалтерії. Оскільки мова йде про компанію з доходом 18,5 млрд доларів США на рік, маємо 100-370 млн доларів США незадекларованих витрат щорічно. 

Odebrecht та його дочірня нафтохімічна компанія Braskem визнали давання хабарів на суму близько 778 млн доларів США і погодилися виплатити рекордний штраф у розмірі  3,5 млрд доларів США.

Головними політичними результатами операції «Лава Жато» для Бразилії став імпічмент президентки Ділми Русеф (2011-2016), взяття під варту колишнього президента країни Луїза да Сільви у квітні 2018 року і перемога Жаїра Болсонару, якого обрали  на президентських виборах того ж року як антикорупційного кандидата. 

Проте останній очікувань не виправдав: наприкінці 2020 року Проєкт з розслідування корупції та організованої злочинності (OCCRP) визнав його «людиною року у сфері організованої злочинності та корупції» і вказав, що замість протидії корупції Болсонару «оточив себе корупційними фігурами, використовував пропаганду, щоб просувати свій популістський порядок денний, підривав систему правосуддя та вів деструктивну війну проти Амазонського регіону».

Відповідно до Індексу сприйняття корупції від Transparency International у період з 2012 до 2014 року Бразилія отримувала 42-43 бали (69-72 місце із 180). Але разом із початком операції «Лава Жато» кількість балів зменшилася до 38 (76 місце) у 2015 році. У 2016 році відбувся несуттєвий приріст до 40 балів (79 місце) із подальшим зниженням за рейтингом до 2019 року включно — 35 балів (105 місце).

За Індексом сприйняття корупції 2020 року Бразилія знову набрала 38 балів (94 місце), продемонструвавши приріст на 3 бали у порівнянні з попереднім роком. Насамперед це відбулося завдяки підписанню у жовтні Протоколу до угоди по торгівлі та економічного співробітництва з США, який включає положення про відмивання грошей, повернення майна, отриманого корупційним шляхом, відмову у в’їзді іноземним посадовим особам, причетним до корупційних злочинів, і додаткового захисту інформаторів.

Як висновок, в Бразилії антикорупційні ініціативи слугують не локомотивом на шляху до викорінення корупції, а вирівнювачем на чаші терезів на противагу корупційним діям влади. У зв’язку з цим країна, по суті, стоїть на місці й ситуація з корупцією не покращується — це відбивається в низьких нединамічних показниках в рейтингу за Індексом сприйняття корупції.

Нагадаємо: кожного року TI класифікує близько 180 країн за шкалою від 0 до 100, де 0 балів означають, що корупція фактично підміняє собою державу, а 100 балів свідчать про те, що корупція майже відсутня у житті суспільства. 

Показники України в Індексі сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index — CPI) виросли у 2020-му на 3 бали. Із 33 балами зі 100 можливих ми отримали 117 місце зі 180 країн у списку СРІ. Поруч із нами у рейтингу Єгипет, африканська Есватіні (Свазіленд), Непал, Сьєрра-Леоне та Замбія — всі ці країни так само у CPI-2020 набрали по 33 бали.

Ми продовжуємо публікувати матеріали в рубриці #антикорісторії. Попередню статтю про Мальдіви читайте тут.

 

Наступна країна, куди ми перенесемося в пошуках (анти)корупційних історій — Туреччина. Декілька років тому країну сколихнув скандал, після якого вона втратила десятки позицій в Індексі сприйняття корупції від Transparency International і не спромоглася їх відновити. 

 

17 грудня 2013 року поліцейські здійснили рейд на кілька будинків, серед яких два належали сім’ям правлячої еліти. В ході розслідування вилучили близько $ 17 500 000 готівки, яку, за підозрами, використовували з метою підкупу. При цьому $ 4 500 000 із зазначеної суми знайшли в резиденції Сюлеймана Аслана, директора державного турецького банку Halkbank, а $ 750 000  —  в будинку Баріса Гюлера, сина колишнього міністра внутрішніх справ Туреччини.

Всі 52 особи, затримані того дня, були так чи інакше пов’язані з правлячою «Партією справедливості та розвитку» (надалі ПСР). При цьому проти 14 з них висунули звинувачення в підкупі, корупції, шахрайстві, відмиванні грошей та контрабанді золота.

Викривачі, які проінформували поліцію, зазначили, що наступним на черзі буде син тодішнього прем’єр-міністра (нині президента) Реджепа Тайїпа Ердогана. Довго чекати не довелося: на YouTube опублікували аудіозаписи, на яких Ердоган казав своєму синові Білалу терміново позбутися десятків мільйонів доларів. У відповідь на матеріали Ердоган заявив, що ці записи підроблені: до них застосовувався аудіомонтаж. Однак експерти дотримуються іншої думки.

Після обшуку 2013 року чиновники та провладні газети почали писати про інші злочини, намагаючись відвернути увагу від вищезгаданої справи. Здебільшого такий підхід з боку верхівки залишився незмінним: у першу річницю розслідування корупційних схем тодішній міністр внутрішніх справ Ефкан Ала натякнув, що за звинуваченнями проти державних службовців ПСР стоїть Ізраїль.

І навіть попри те, що під час було обшуку 17 грудня 2013 року виявили величезну кількість вагомих доказів, вже у травні 2014 року посадовці оголосили про закриття розслідування. У такий спосіб турецька верхівка спростувала власну причетність до справи, яка викликала масове обурення з боку суспільства. 

Окрім того, парламентська Комісія з розслідування корупції несподівано закрила цю справу щодо всіх ексміністрів, причетних до скандалу. Ще абсурднішою була її заява про необхідність чергових зборів для видалення «викривальних аудіозаписів за участі ексміністра та його сина». У більшості країн це було б рівнозначно знищенню доказів, але, як бачимо, не в Туреччині.

Однак 29 листопада 2017 року в нью-йоркській залі судового засідання головний обвинувачений, турецько-іранський бізнесмен Реза Зарраб (який був серед затриманих 17 грудня 2013 року) визнав, що відбувалася контрабанда золота і працювала вона, як налагоджений механізм за схемою «газ за золото».

Ця схема полягала в тому, що Туреччина, починаючи з 2012 року, допомагала Ірану обходити санкції США, забезпечуючи його золотом на мільярди доларів в обмін на іранський природний газ і нафту. Сам Іран у такий спосіб отримував змогу обмінювати це золото на іноземну готівку. Такі операції в обхід санкцій США обробляв державний турецький банк Halkbank, про директора якого йшлося вище. Крім того, схемою передбачалося відправлення золота через ще одну країну — ОАЕ.

 

Реалізовувати «газ за золото» допомагала так звана «золота лазівка» в режимі санкцій США. Вона полягала в тому, що золото могло постачатися в Іран, але не іранським урядовим структурам. Однак кількість золота, що надходила в Іран «для роздрібних торговців золотом» була надзвичайно великою. Тому, зважаючи на це та низку інших доказів, прокурори були переконані: закупівля золота здійснювалась урядом Ірану або від його імені.

У заяві Міністерства юстиції США від 15 жовтня 2019 року про звинувачення на адресу Halkbank, стверджувалося, що у схемі брали участь високопоставлені іранські і турецькі чиновники. Протегуючи їй та допомагаючи приховувати від уваги американських регуляторів, вони отримували з виручки десятки мільйонів доларів хабарів.

 

Відповідно до Індексу сприйняття корупції від Transparency International, за останні 7 років ситуація з корупцією в Туреччині помітно погіршилася, і немає жодних передумов для зміни такої тенденції. Крім того, деяким з країн Африки та Близького Сходу вдається демонструвати кращі результати та випереджати вотчину Реджепа Ердогана. 

Так, в Індексі сприйняття корупції 2013 року країна набрала 50 балів і займала 53 позицію в рейтингу. А за результатами CPI-2020 Туреччина має 40 балів та посідає 86 сходинку.  Після різкого спаду та спроб влади уникнути відповідальності, Туреччині не вдалося навіть частково відновити позиції. Насамперед це зумовлено подальшим веденням справи «газ за золото» Міністерством юстиції США, новими доказами причетності верхівки країни до корупційних схем та відсутності її зацікавленості у протидії корупції загалом.

Малайзійський суд визнав винним Наджиба Разака, який обіймав посаду прем’єр-міністра з 2009 по 2018 рік. Окрім 12-річного ув’язнення, він зобов’язаний сплатити штраф у розмірі понад $49 млн. 

Експрем’єра обвинувачують за сімома статтями, зокрема відмивання коштів, підрив довіри та зловживання владою. Усього відбувається п’ять судових процесів, у рамках яких Разаку висунули 42 обвинувачення. 

Процеси також пов’язані з державним фондом 1MBD, який створили у 2009 році за каденції Разака для прискорення економічного розвитку Малайзії. Проте, за версією слідства, гроші з держфонду пересилали на приватні рахунки та відмивали через офшорні компанії. Згодом купували нерухомість, ювелірні вироби, яхти. Тоді як перший судовий процес розглядав незаконний переказ $10 млн, наступний — вже розміром $731 млн.

Наразі малайзійська влада вважає, що усього з фонду зникли $4,5 млрд. Сам Наджиб Разак свою провину не визнає. 

Метою державного фонду була стимуляція економічного сектору через інвестування надходжень від бюджету та міжнародних інвестицій. Проте у 2015 році вперше розпочалися розслідування стосовно руху коштів 1MBD після невиплати ним розрахунків по бондах. 

На той момент прем’єром залишався Разак, і коли Малайзійське антикорупційне агентство було готове вручити йому судове розпорядження, Разак звільнив директора агентства та критиків 1MBD в уряді. Працівники організації були заарештовані під час рейду. 

Гучний корупційний скандал вплинув і на перебіг виборів 2018 року. Партію, яка керувала країною 60 років, змінила опозиція. Лише тоді розслідування були відкриті знову, а справа стала основним політичним пріоритетом.

16 червня Верховний Суд розблокував можливість розгляду апеляції про спецконфіскацію 1,5 млрд доларів коштів компаній, пов’язаних із Віктором Януковичем.

Нагадуємо, про що це.

Перші новини про заблоковані рахунки функціонерів режиму Януковича почали з’являтися через кілька місяців після Революції Гідності. Восени 2014 року Держфінмоніторинг підсумував, що сума заблокованих коштів сягала 1,42 мільярда доларів. Однак повернути ці кошти в український бюджет ніяк не вдавалося.

Допоки в цю справу не вступив Краматорський міський суд, який називали лояльним до Військової прокуратури.

28 березня 2017 року Краматорський міський суд прийняв рішення про конфіскацію “$1,5 млрд оточення Януковича”. Ці кошти зберігалися у вигляді грошей і цінних паперів на рахунках Ощадбанку (близько $1,3 млрд), Укрексімбанку та Укргазбанку. Але адвокати Януковича наполягали, що кошти, які потрапили під спецконфіскацію, формально президенту не належали.

Згідно з вироком, кошти відмивали через створені для цього приблизно 400 українських та іноземних компаній. 

Рішення у цій справі було засекречене — суд пояснював це необхідністю зберегти анонімність головного фігуранта справи — Аркадія Кашкіна, який пішов на співпрацю зі слідством. Справжнім вибухом у цій історії стала публікація повного тексту засекреченого вироку суду телеканалом Al-Jazeera. Водночас громадські організації почали оскаржувати таке засекречення, адже ним було порушено цілу низку юридичних процедур та виникали сумніви щодо походження конфіскованих коштів.

Ми звикли сприймати країни Північної Європи як регіон, де корупція або відмивання коштів майже неможливі. Ці країни — вгорі Індексу сприйняття корупції Transparency International. Але не все так безтурботно, як може здаватися.

У листопаді найбільшу ісландську риболовецьку компанію Samherji запідозрили у відмиванні коштів та «конвеєрному» режимі хабарів високопосадовцям Намібії для отримання квот на ловлю риби.

Це підтверджують 30 000  документів з красномовною назвою “Fishrot Files” (“Гнилорибні документи”), опубліковані WikiLeaks у листопаді, а також дослідження ісландського журналу Stundin і телешоу Kveikur. Викривачем був Йоханнес Стефанссон, який відповідав за сумнівні операції ісландської компанії  у Намібії.

З 2012 по 2018 роки компанія Samherji, ймовірно, надала $10 млн хабарів політикам та чиновникам Намібії, щоб отримати квоти на вилов риби, переважно ставриди. Крім того, з 2011 року компанія перерахувала $70 млн через мережу офшорних фірм у підставну компанію на Маршаллових островах — Cape Cod FS.  Частину коштів проводили через банк DNB, 34% акцій якого належить Норвегії. Внутрішнє розслідування банку виявило, що після семи років співпраці, вони не знають особи власника Cape Cod FS. Це суперечить так званому правилу «Знай свого клієнта», мета якого — боротьба з відмиванням коштів.

Уся схема передачі хабарів була добре замаскована. Наприклад, $3,5 млн хабарів у бухгалтерській звітності ісландської компанії згадуються як «витрати на консультації».

Після того, як розслідування отримало розголос, Бернхард Ісау та Саккі Шанхала, міністр риболовлі та міністр юстиції Намібії, пішли у відставку, а генеральний директор Samherji Корстін Мард Балдвінссон відійшов від керування фірмою. Міністри не визнають факт хабарництва. За їхніми словами, з посади вони пішли, аби ЗМІ не розпочали медіакампанію проти владної партії Намібії. У компанії Samherji вже вдалися до допомоги міжнародної юридичної фірми для проведення розслідування.

Прем’єр-міністерка Ісландії Катрин Якобсдоттір сказала, якщо звинувачення проти Samherji виявляться правдою, є «привід для серйозного занепокоєння з приводу ісландської промислової діяльності». Також вона додала, що викриття «може вплинути на націю в цілому».

Владна партія Ісландії звинуватила у скандалі культуру корупції Намібії. «В цій країні слабкий уряд, корумпований уряд. Схоже, що це основна проблема, яку ми бачимо зараз», — зазначив міністр фінансів Б’ярні Бенедиктссон.

ЗМІ Намібії бурхливо відреагували на скандал. Одна з намібійських газет написала: «Корупція міцно вкоренилася в закони і політику. Це системно, і мародери стають все більш витонченими у спробах збагатитися коштом простих намібійців».

Минулого року Ісландія посіла 14-те місце за Індексом сприйняття корупції, набравши 76 балів. Через скандал з «Гнилорибними документами» країна опинилася у фокусі уваги світової громадськості. Він ще раз доводить, що боротьба з корупцією — процес постійний. Не існує країни, яка б на 100% подолала корупцію. Навіть в Індексі-2018 найбільша оцінка — 88 зі 100. 

Ми живемо у світі, де корупція — беззаперечне зло, але карати за неї не дуже й звикли. 

Люди прагнуть жити гідно і в достатку. Але при цьому не обминуть можливості обійти закони і “легшою” дорогою досягти бажаного. Причому, мовиться не лише про політиків чи топ бізнесменів — ідеться про багатьох із нас.

Тож сьогодні, у Міжнародний день боротьби з корупцією, хочеться розібратися, як українцям вдається жити у такому парадоксі. 

Згідно з торішнім опитуванням 38% українців вважають, що корупція — це частина української ментальності. Тобто давати чи брати хабар — не такий уже й злочин, а просто природа нашого народу. Зручна позиція, чи не так?

Наскільки актуальний цей підхід у 2019-му — хай скажуть соціологи, поки оновлених цифр ми не бачили. Але на жаль, сподіватися на глобальні зрушення в антикорупційних світоглядах наших співгромадян не доводиться. Попри ухвалені закони та запуск Антикорупційного суду.

Надто вже ми звикли до старого життя. Не завжди усвідомлюючи користь і доцільність життя іншого.

Наприклад, нерозмитнені товари. Перевозячи товар через митницю офіційно, українцю треба сплатити десь 40% від його вартості. Але українець, про якого ми розповідаємо, не хоче віддавати державі стільки грошей. Тому наважується на сіру схему (можливо, занижує вартість чи щось іще) і платить не 40%, а, скажімо, 10%. 

Щоправда, цей розумник не усвідомлює, що ту різницю (в умовні 30%) недоотримує державний бюджет. Тобто недоотримують його діти чи його мати-пенсіонерка. І до того ж, коли потім цей спритник поїде українською дорогою на люксовому “зекономленому” авто і влетить у яму, то заплатить додатково. І навряд чи менше тих заощаджених на кордоні.

Тобто він украв сам у себе.

А чому? Бо часто люди не розуміють, як саме розподіляються кошти зі сплачених ними ж податків. І не завжди має бути пріоритетом системи те, що тобі потрібно зараз. Починається пошук легких шляхів, які, зрештою, ведуть в нікуди. 

І боротися з цим теж вкрай складно, адже перші приклади хабарів десятки тисяч людей бачили ще у школі. 

Бо ж у якому світі всі ми виросли? Батько приводив дитину у школу і мав заплатити певну “таксу”, якщо хотів, щоб чадо навчалося в кращому закладі. Потім постійно купувалися підручники. Це вже демонструвало, що держава, декларуючи безкоштовність освіти, не була здатна це забезпечити. Далі — внески на ремонти, причому невідомо, чи були ті ремонти потрібні, чи ні. Хіба нас це дивує? Аж ніяк!.

Навчання у виші — теж ціле випробування. Треба було домовитися з потрібними людьми, заплатити за вступні іспити. Зараз є ЗНО, з яким хоч і не все так чудово, як би могло бути. Але ж скільки людей виросли в освітньому всесвіті за формулою “ти мені — я тобі”. 

Колишній спеціальний прокурор Перу Хосе Карлос Угас Санчес не з чуток знає, як це — посадити президента за ґрати.  В ексклюзивному інтерв’ю «Фактам тижня» гроза перуанських корупціонерів розповів, як можна подолати корупцію на різних рівнях.

У 2000 році Угаса не зупинило навіть те, що він відкрив справу щодо того ж президента — Альберто Фухіморі — який призначив його на посаду.

«За 10 днів після того, як мене призначили, випливла інформація, що Пабло Ескобар, який був одним із найбільших наркобаронів у світі, дав 1 мільйон доларів на фінансування кампанії президента Фухіморі, — згадує Угас. — Тож я відкрив проти Фухіморі кримінальне провадження».

Суд відправив президента Фухіморі та його та його прибічника, голову таємної розвідки Владимиро Монтесіноса  відправили до в’язниці. Загалом за півтора року у прокурорському кріслі Угас відкрив 250 кримінальних проваджень та посадив півтори сотні чиновників. 

Але, попри такі динамічні зрушення у боротьбі з корупціонерами в останні роки, Латинська Америка досі залишається однією із найбільш корумпованих частин світу. Зокрема, Хосе Угас згадав про гучну схему в Бразилії, яка дозволила відмити 22 мільярди доларів.

«16 колишніх президентів Латинської Америки пов’язані з розслідуванням під назвою «Lava Jato», що перекладається як «Автомийка», — розповідає Угас. — Це масштабний корупційний скандал, який вплинув на 12 країн. 16 президентів або у в’язниці, або під слідством, або вилетіли за кордон».

Декларування фінансових інтересів — це один зі способів примусити владу до прозорості, адже він дає можливість виборцям і журналістам оцінювати чиновників та тримати під контролем їхні джерела доходу. 

В Україні процес декларування інтересів досі потребує покращення. У пошуках робочої моделі ми вирішили подивитися, як відбувається таке декларування в Євросоюзі. 

EU Integrity Watch, (Варта Чесності ЄС) — це центральний вузол онлайн-інструментів, що дозволяє журналістам, громадянському суспільству та пересічним європейцям стежити за чесністю рішень, прийнятих політиками в ЄС. Для цього зазвичай розпорошені дані збираються, узгоджуються та оприлюднюються в одному місці.

Особливо часто цей ресурс застосовується при аналізі зовнішньої діяльності та зовнішніх заробітків членів Європарламенту. Згідно з правилами, усі сторонні активності європарламентарів мають бути публічно оголошені та розміщені у відкритому доступі на веб-сторінках депутатів. Подібна відкритість дозволяє кожному зацікавленому громадянину виявити потенційний конфлікт інтересів.

Так, наприклад, згідно з поданими деклараціями після останніх виборів у Європарламент, 521 із 748 новообраних депутатів заявили про 1503 побічні активності, з яких 842 є платними. Хоча вони стосуються лише 30% відсотків від усіх членів Європарламенту, разом це становить загальну суму від 6 381 924 до 16 204 186 млн євро. При цьому, зовнішній дохід подається не в точних сумах, а в широких валових межах, тому і визначити реальну суму доходу досить складно. 

Світова практика показує, що право на захист для всіх, хто повідомляє про злочини — необхідний елемент в системі верховенства права.

1 жовтня на засіданні антикорупційного комітету Верховної Ради мають розглянути  законопроєкт 1010 — про захист викривачів корупції, який набуде чинності 1 січня 2020 року. Нова влада вважає цей документ одним із пріоритетних. І це похвально. Щоправда, до тексту, ухваленого за основу, є запитання. Зокрема щодо вузької дефініції терміну “викривач”…

Викривачі не корупції — хто вони?

У Китаї Цзян Вейсуо викрив власників станції збору молока, де воно перед продажем змішувалося з антибіотиками, нітратами та протеїновим порошком. Пізніше колишнього фермера вбили за загадкових обставин.

Німецьку викривачку Бріджит Хайніш звільнили з будинку для літніх через повідомлення про поганий догляд за старими людьми. Європейський суд з прав людини вирішив: право на свободу висловлення думки Бріджит порушили. Після цього берлінський трудовий суд присудив їй 90 000 євро компенсації.

А в Угорщині деякі працівники заводу з перероблення алюмінію знали про проблеми з водосховищем. Директор підприємства погрожував їм звільненням, якщо вони повідомлять про це владу. Як наслідок — понад 800 млн літрів викидів, семеро загиблих, сотні поранених і знищена на десятки мільйонів євро приватна власність.

Якби всі ці люди за законом могли отримати захист за повідомлення такої важливої інформації, всі ці історії склалися б зовсім інакше. І навіть нещодавній випадок з викривачем у Білому домі показує: лише маючи гарантований захист, люди наважуються свідчити.

В яку б країну ви не запланували подорож, ви точно знайдете те, що в мешканців асоціюється з корупцією. Або навіть саме їй присвячено 😉 Прочитавши цей матеріал, відтепер ви точно не пройдете повз них. Ще в 1980 році ООН запровадила Всесвітній день туризму. І до цього свята ми підготували підбірку про (анти)корупційні музеї, скульптури та інші пам’ятки. Розкішні, парадоксальні й смішні. Гортайте!

 

Якщо в Таїланді ви раптом втомитеся відвідувати надзвичайні храмові комплекси, то один із варіантів урізноманітнити подорож – це Антикорупційний музей в столиці Бангкок. Тут починають від найпростішого: що таке корупція і де та межа, коли ти опиняєшся під її владою. Наприклад, через страх не скласти іспит або бажання отримувати більшу «зарплату». У музеї ви дізнаєтеся про гучні корупційні справи Таїланду, побачите короткометражні документальні фільми й картини про корупцію.

 

В індонезійському місті Пекенбару на острові Суматра відкрили пам’ятник проти хабарництва у 2016 році. Відкриття було справді ефектним і урочистим, до Міжнародного дня боротьби з корупцією. Монумент зробили в формі золотих драконів, що обплітають традиційний кинджал. Але іронія в тому, що за рік після відкриття монумента місцевих чиновників звинуватили в розтраті бюджетних коштів саме через цей пам’ятник – близько $100 тис. Їм загрожувало до 20 років позбавлення волі. Тож два в одному – і корупція, і антикорупція. До слова, зараз в Індонезії відбуваються масові протести через те, що влада хоче згорнути діяльність Комісії з викорінення корупції.

Чи можемо ми бути певні, що визнані в усьому світі банки ведуть чисту і прозору діяльність? Аж ніяк!

Прикладом тому може стати історія про найбільший фінансовий скандал ХХ століття — крах Банку з міжнародної торгівлі та кредитування (BCCI).

Його засновником був пакистанець Ага Хасан Абеді, який створив BCCI у 1972 році і відразу почав використовувати його для фінансових махінацій. Щоб обдурити весь світ, банк використовував налагоджену складну систему корпоративних структур. Потрібні операції штучно ділилися на частини та передавалися різним юридичним особам і країнам. Тому жодна правоохоронна система не могла їх простежити.

Це зробило BCCI найзручнішою установою для відмивання грошей — як кримінальних, так і державних.

У 70-х роках Абеді вийшов на американський фінансовий ринок. За нелегальної підтримки американських політиків, серед яких був і радник кількох президентів Кларк Кліфорд, пакистанець став прихованим власником впливового банку First American. Це допомогло BCCI влитися в одну з найбільших фінансових систем світу. І впливати на неї зсередини.

До кінця 80-х фінансова імперія Абеді мала 400 відділень та представництв у 73 країнах світу, а гроші їй довіряли 1,3 мільйона вкладників. Банк обслуговував найвпливовіших і найбільш підозрілих клієнтів свого часу — від ЦРУ та Медельїнського картеля до Осами Бен Ладена та Аль-Каїди.