Коли мова заходить про сферу шкільної освіти, громада зазвичай налаштована співчутливо: і зарплатня у вчителів маленька, і держава нічого не виділяє — школи голі й босі. Тому треба допомагати фінансово. І досі не рідкість, коли батьки скидаються на умовні шафки або штори в класі. Або гуртуються, щоб придбати мультимедійну техніку, просуваючи це через проєкт громадського бюджету. Ну і майже обов’язково — самостійно купують елементарні розхідники: туалетний папір, мило, серветки, дезінфектори.
Пояснення всьому цьому — “у держави немає коштів” або “районо не виділяє”. Проте активні батьки, особливо ті, що пройшли школу обміну досвідом спільноти “Батьки SOS”, знають, що в реальності ситуація трошки інша. Зазвичай районне управління освіти не виділяє кошти на те, на що виділяти не змушують. Не скрізь, звісно, але є така практика: якщо використання субвенції на “Нову українську школу” на слуху, то й закупівлі по ній (спеціальні парти, інші меблі, конструктори, мультимедійне обладнання) проводять у повному обсязі і вчасно. А ті статті видатків, які не є в фокусі суспільної уваги, формуються на розсуд конкретного керівника районного управління освіти (РУО) чи школи.
І виходить в результаті, що десь батьки учнів давно забули, що таке купляти штори й мило в школу, а десь прибиральниця просить батьківський комітет купити їй нові швабри. Бо — “а кого їй ще просити, держава не дає”.
Насправді видатки на освіту в бюджетах місцевих громад — це не тільки великі суми, але й досить захищені статті витрат. Наприклад, в столиці бюджет сфери освіти — це іноді до половини всіх видатків (у 2021 — 24,7 млрд грн — 43% усіх видатків). І саме від керівництва району, управління освіти та місцевих депутатів залежить, як ці кошти будуть розподіляти поза основними статтями (комуналка, оплата праці, закупівлі харчування, підручників).
Наприклад, торік, коли пандемія різко змінила звичний порядок пріоритетів, районним управлінням освіти в терміновому порядку довелося закуповувати маски, дезінфектори, а потім і ноутбуки та послуги інтернету для вчителів, які працювали віддалено. Кількість і обсяги цих закупівель вирішували на місцях, залежно від замовлення шкіл і реальних потреб.
А Дарницький район Києва в розпал другої хвилі захворюваності восени 20-го року вирішив встановити дитячі ігрові майданчики в кожну школу. Проєкт навіть показали очільнику міністерства освіти і науки Сергію Шкарлету і назвали частиною проєкту НУШ “Вуличний простір”.
Концепція Нової української школи дійсно передбачає більше активності учнів початкової школи й наявність креативних просторів. Однак про окремий проєкт “Вуличний простір” нічого не відомо.
Майданчики придбали за 20,6 млн грн. У специфікації до договору йдеться про 38 шкіл, однак кожного елементу купували по 15, і МОН писало, що їх встановили в 15 закладах освіти. Відповідно кожен коштував місцевому бюджету від 500 тис. грн до 1,37 млн грн (більш ймовірно). Для порівняння — торік фахівець DOZORRO Ярослав Пилипенко аналізував витрати Києва на встановлення ігрових та спортивних майданчиків на прибудинкових територіях, і їхня середня вартість становила менше 100 тис. грн. Майданчики звісно різні, але навіщо школам такі дорогі — хороше питання.
Сама закупівля обладнання майданчиків відбулася з мінімально можливою економією: тендер з очікуваною вартістю 20,7 млн грн виграв постачальник, який запропонував ціну 20,62 млн грн. Цікаво, що переможцем аукціону стало ТОВ “Будремсервіс”, яке більше спеціалізується на ремонтах приміщень. У Києві ця компанія вигравала тендери “Київзеленбуду”, Дарницького управління капітальних вкладень і управління освіти цього ж району. Вона має досвід роботи саме з майданчиками, однак це її перше таке велике замовлення ігрових комплексів і водночас поки найдорожчий контракт в Prozorro.
Щоб уточнити, що за обов’язкова програма змусила так недешево облаштувати вуличний простір шкіл саме минулого року, ми звернулися в департамент освіти і науки КМДА. Там ні про яку програму не знають і пояснили, що рішення щодо закупівель району приймають на місцях. Також ми спитали інші райони столиці, чи були в них подібні системні закупівлі майданчиків за НУШ, і отримали негативні відповіді.
В управлінні освіти Дарницького району також підтвердили, що до НУШ майданчики не мають відношення. А кошти на їх придбання йшли за статтею бюджету “Надання середньої освіти закладами середньої освіти”. Тобто це звичайні кошти на організацію навчального процесу. Просто в цьому році цей район вирішив, що найбільш доцільно використати 20 млн грн саме на майданчики, а не якісь інші витрати.
У цілому, районо можна зрозуміти — бо ж майданчики це майже сакральний об’єкт: усі їх хочуть і багато ніколи не буває. Проте виявилося, що встановлення майданчиків під гребінку в обов’язковому порядку — це не завжди благо. Особливо, коли їх ніхто не просив.
В одній школі району місце для великого ігрового комплексу, де проводитимуть час діти, знайшли лише під парканом, біля вулиці зі жвавим автотрафіком. В інших школах гірки і знаряддя розмістили взагалі на газонах проміж дерев, впритул до вікон класів, всупереч нормам ДБН. В Слов’янській гімназії з такої гірки можна було з’їхати прямо в стіну школи й зачепити або каналізаційний люк, або блискавичник. Після скандалу в місцевих спільнотах і звернення до керівника РУО частину цих небезпечно встановлених комплексів просто прибрали, куди — невідомо.
Натомість іншій школі (№111), де групам продовженого дня взагалі немає де проводити час, чомусь не дісталося жодного ігрового комплексу. А двом школам району дісталися майданчики і за закупівлею районо, і в межах реалізації проєкту ГБ. Тобто, м’яко кажучи, плутанина і встановлення заради встановлення.
Як ми вже згадували, часто для міст майданчики — це золота валюта благоустрою. Але коли йдеться про освіту, то все ж пріоритети трошки інші: школам зазвичай потрібні утеплення, ремонти, облаштування чи ремонти спортивних залів і майданчиків для занять фізкультурою. Але ці речі довше планувати, складніше виконувати, і вони потребують будівельного нагляду і великої відповідальності. Так само як забезпечення шкіл туалетним папером/милом/дезінфекторами/швабрами потребує прорахунків, заявок шкіл, дозамовлень тощо. А встановлення ігрових комплексів — де просили і де не дуже — це швидко і легко: місяць роботи і 20 млн коштів в кінці бюджетного року освоєні.
Що з цим можуть зробити батьки? Щоб контролювати, що закуповує школа, в якій вчиться ваша дитина, можна почати стежити за її закупівлями. ТІ Україна створила посібник з інструкціями, як це робити. Там детально описано, як шукати закупівлі шкіл, зокрема за допомогою карти “Що купує твоя школа?”, писати інформаційні запити і повідомляти про порушення в закупівлях конролюючі та правоохоронні органи.
