За день до: якою була Україна напередодні Євромайдану

10 років — це ніби багато, і ніби вчора. Часто буває, що, лише згадавши себе тодішнього, зможеш насправді зрозуміти, наскільки змінився світ, в якому живеш.

Якими ми були у листопаді 2013 року?

Передусім, ми майже нічого не знали про свою країну. 

Це зараз невідривно відстежуємо новинні стрічки з усіх можливих месенджерів, а десять років тому більшість наших громадян дізнавалася новини з телебачення і радіо. Вони ж майже повністю належали олігархам і вправно  обслуговували їхні інтереси. Звісно, існувала ще друкована та онлайн преса, але і звідти отримувати виважену та й подеколи адекватну інформацію теж було непросто. 

То були часи, коли справді якісні видання не могли набрати собі фахових і якісних журналістів, бо «молода команда» з Арбузових та Курченків скупила ЗМІ, та ще й зірвала ринок невиправдано високими зарплатами не лише для журналістів, а й піарників. 

За Януковича незалежної журналістики залишалося вкрай небагато, і диким став якраз 2013 рік. У квітні відбулося ганебне рейдерське захоплення ТВІ — каналу, який першим у той складний час наважився говорити про корупційні закупівлі «вишок Бойка». А вже в червні стало відомо про «угоду десятиліття» — коли нікому невідомий мільярдер Сергій Курченко викупив холдинг «UMH Group» з його виданнями-мастодонтами «Кореспондент», «Форбс», «Комсомольська правда в Україні» та іншими.  

Що ми тоді робили? Сміялися! Коли Янукович не міг вимовити слово «ялинка», випалюючи своє легендарне «йолка!». Або коли на нього падав вінок. Навіть тотальні цензура та підлабузництво в медіа не змогли приховати, що наш президент — абсолютно промосковська сволота, яка і слова вимовити українською мовою не може. Про пеньки в Межигір’ї ми знали достеменно, як і про те, що Саша-стоматолог став мільярдером, чого дуже хотів його тато-президент. А от про державу нам було відомо вкрай мало. 

І то не дивно, бо які ми мали сервіси чи можливості? Та в порівнянні із сьогоденням — майже жодних! 

Колись, щоб зареєструвати фізичну особу-підприємця, людині потрібно було піти в районну РДА о 5 ранку, записати своє ім’я в листочок під камінчиком, отримати в ньому номер у черзі, а потім іти додому досипати. І повернутися туди ж о 9 ранку з усіма документами, заповненими від руки. Причому таких походів могло знадобитися декілька. Вас же не здивує, що аналогічна ситуація була і при поході в податкову? Та й чи не в будь-яку державну структуру? 

Якщо ж це здається далеким і чужим, згадайте «прекрасні» черги в поліклініках і постійні зміни в розкладах прийому, про які можна було дізнатися лише від «чемної» тітоньки в реєстратурі. Державна лікарня — це була ще одна прірва, для відвідування якої не можна було відпроситися з роботи «на годинку» — лише на цілий день, бо хтозна, як воно там піде.

Зараз такі ситуації для нас майже нереальні ще й тому, що добра половина усіх послуг – при собі, в смартфоні. І завдяки цьому ж пересічний українець навіть на підсвідомому рівні знає набагато більше про свої можливості. 

А ще згадайте, що у 2013-му в столиці мало який офіціант чи продавчиня в супермаркеті звернулися б до вас українською — це була б справді несподіванка. Київ був повністю російськомовним, і здавалося, так було одвіку й буде довіку. Можливо, українська у київському кафе звучала не так дивно, як коли заговориш українською в маршрутці в Донецьку, але все одно державна мова у Києві тоді здавалася багатьом місцевим неприродною і навіть некомфортною.

Взагалі 2013-й був не просто некомфортний, а навіть небезпечний рік — про що регулярно «нагадували» міліціонери на вулицях. 

Як бачиш людину у формі — у столиці чи в будь-якому іншому місті України — краще швидше пройти повз або взагалі перейти на інший бік вулиці, далі від лиха. Бо ще причепляться, і то може бути надовго. Один мій знайомий іноземець, який в часи Януковича працював у посольстві США, нещодавно приїхав в Україну і в розмові згадав, як його просто могли зупинити співробітники ДАІ в центрі столиці і вимагати гроші за наче якесь порушення. Для того часу це було нормально, на сьогодні — дико. 

З часом така активність міліції у центрі столиці дещо згасла, але трохи далі, на тому ж Подолі тебе могли «трусонути» за милу душу. А як не міліція, то близькі до неї «тітушки» — нагадаю, що це легендарне визначення теж родом із 2013-го. І не дивно, що закріпилося воно якраз під час Революції Гідності, коли так званим правоохоронцям, зосередженим переважно в центрі столиці, потрібна була «допомога» у спальних районах Києва. 

У політичному плані це теж були дуже цікаві часи. Представники «еліти» змінювали свої політичні сили, як люксові костюми чи годинники. І тому сумно, що сьогодні загальний підхід до розбудови політичних партій майже не змінився. 

І дещо, що за ці 10 років не так змінилося, як ми би цього хотіли — українська політика. Ми багато говоримо про європейські цінності, але в наших західних сусідів уже склалася стала політична культура, а в нас вона так і не з’явилася. Під час кожних виборів маємо з десяток нових партій, найчастіше — іменних, в яких нема ні ідеології, ні реальної політичної програми — лише обличчя, до якого пристануть інші політики, і за якого проголосують українці. 

Та ж «Слуга народу» в цьому плані мало відрізняється від «Нашої України» Ющенка чи «Народного фронту» — по суті це партії одноденки, які могли забезпечити прохід у парламент. Є й старожили, які змінювали назви, але не змінювали суті:  Блок  Петра Порошенка, що перетворився в «Європейську солідарність», чи «Блок Юлії Тимошенко», який нині ми знаємо як «Батьківщину». Ідеології у них як не було, так і немає, бо це не стільки партії, скільки клуби за інтересами. Так було десять років тому, так, на жаль, залишається сьогодні, але я певен, що такого не повинно бути через десять років.

Але повернімося у 2013-й. Як тоді боролися з корупцією? 

А ніяк, бо хіба можлива така боротьба, коли МВС очолює донецький бандюган Віталій Захарченко, а Генеральну прокуратуру — любитель кітчевого золота і мармуру Віктор Пшонка.

Тож не дивно, що чимало екснардепів чи колишніх чиновників, які нині є фігурантами справ НАБУ і САП, — це люди звідти. За тих часів вони почали «заробляти» свої гроші і зрештою все життя перетворили у постійну схему, яка живиться із долученості до владних крісел. Нагадаю, що Саша Янукович заробив свій мільярд доларів усього за два роки. А «младоолігарх» Курченко, який з’явився нізвідки і ледь не миттєво нагнув весь нафтотрейдерний ринок в Україні. І хочеш чи не хочеш, будь-якому автомобілісту в якийсь момент доводилося купувати саме його бензин чи дизель, а нафтопродукти від Курченка були просто жахливі.

Як там казали у відомому фільмі: «Ніщо не може бути сильнішим за сім’ю»? Зовсім несподівано виявилося те, що таки може.

Осінь 2013-го була дуже похмурою. Тоді здавалося, що ці застій і зажерливість Януковича та його друзів захопили нас на роки. Але одного мрячного листопадового дня кілька сотень українців дослухалися до заклику з короткого поста Мустафи Найєма і вийшли на вулиці своїх міст. 

Вони не розуміли масштабів корупції та рівня неефективності влади. Не уявляли, скільки труднощів чекає їх на шляху до такої жаданої євроінтеграції. Не знали, що попереду — аж дві стадії найбільшої і найстрашнішої війни ХХІ століття. Ці звичайні люди просто побачили новини з Вільнюса й обурилися настільки, що вже не змогли не вийти.

Десять років тому 21 листопада для нас почалася нова реальність, яка змінила нас назавжди. Але ми цього ще не знали.