Право на забуття, цифрова приватність та захист прав добросовісних набувачів: аналіз проєкту ЦК

Які зміни пропонує проєкт нового Цивільного кодексу у сферах доступу до інформації та розпорядження публічним майном і які ризики з ними пов’язані.

Наприкінці квітня інформаційний простір сколихнула новина про прийняття Верховною Радою за основу проєкту нового Цивільного кодексу України — документа, покликаного комплексно оновити підходи до регулювання приватноправових відносин. Законодавча ініціатива одразу викликала широкий суспільний резонанс: дискусії розгорнулися в медіа, серед правозахисних і громадських організацій, представників юридичної спільноти та народних депутатів. 

Автори та прихильники проєкту наполягають на рекодифікації та системному оновленні  діючих засад цивільного (приватного) права, акцентуючи увагу на необхідності дерадянізувати понятійний апарат, модернізувати юридичний статус учасників приватних відносин та інших інститутів цивільного права, підвищити гарантії захисту цивільних прав та інтересів особи, а також гармонізувати українське законодавство із правом Європейського Союзу. 

Водночас критика проєкту зосереджена не стільки на самій ідеї оновлення Цивільного кодексу, скільки на окремих його положеннях, у яких опоненти вбачають ризики надмірного втручання у сфери свободи слова, відкритих даних, самовираження, сімейних відносин. Додаткові застереження викликає використання у проєкті широких та оціночних категорій, зокрема таких як «доброзвичайність», що може створити передумови для їх неоднакового тлумачення та дискримінаційного застосування. 

Transparency International Ukraine також проаналізувала проєкт Цивільного кодексу України (проєкт ЦК). Водночас, з огляду на масштаб і комплексний характер документа, ми зосередили увагу насамперед на окремих аспектах цивільних правовідносин, які безпосередньо пов’язані зі сферою нашої діяльності —- зокрема питаннях відкритості та прозорості, доступу до інформації, а також розпорядження публічними (державними і комунальними) активами. За результатами аналізу було виявлено низку положень, які викликають застереження та потребують доопрацювання під час підготовки проєкту ЦК до другого читання. 

Нам відомо про початок консультацій та обговорень у межах підготовки проєкту ЦК до другого читання. Зокрема щодо можливого доопрацювання окремих положень, які вже стали предметом публічної дискусії — насамперед у частині права на забуття, цифрової приватності юридичних осіб та доброзвичайності. Тож відразу уточнимо, що викладені у цьому юридичному аналізі застереження стосуються проєкту ЦК у редакції, прийнятій Верховною Радою України за основу 28 квітня 2026 року.   

Короткі висновки та пропозиції

Проєкт нового Цивільного кодексу України демонструє спробу адаптувати приватне право до сучасних суспільних викликів, зокрема розвитку цифрових технологій, електронних комунікацій та обігу інформації. Водночас окремі положення проєкту несуть безпосередні ризики для сфер доступу до інформації, свободи слова та захисту публічних активів.

Відповідні положення варто доопрацювати перед розглядом проєкту ЦК у другому читанні. Ми рекомендуємо парламенту:

• у статті 328 виключити можливість вилучення, знеособлення, знищення або деіндексації інформації про особу із загальнодоступних джерел з підстав її «неактуальності», «неповноти» чи «втрати суспільного інтересу»;
• уточнити положення статті 353 в частині можливості обробляти дані щодо цифрового образу юридичної особи без отримання її згоди у випадках, коли така інформація відкрита відповідно до закону;
• переглянути доцільність запровадження доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин, враховуючи наявність уже сформованих та усталених засобів правового регулювання (закону, договору, звичаю);
• переглянути доцільність обмеження держави та територіальних громад щодо витребування майна від добросовісних набувачів;
• доповнити статтю 367 обмеженням можливості витребовувати від добросовісного набувача майно, набуте в порядку реалізації активів, щодо яких ухвалено судове рішення про застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

Як зараз 

У сфері доступу до інформації Цивільний кодекс України насамперед регулює особисті немайнові права фізичних та юридичних осіб. Зокрема, статті 200, 277 та 302 ЦК України визначають інформацію як окреме нематеріальне благо та закріплюють право особи на інформацію, а також механізми захисту від поширення недостовірної інформації. Кодекс передбачає право кожної фізичної особи на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Зокрема, у разі поширення про неї або членів її сім’ї недостовірної інформації фізична особа має право на відповідь, а також на спростування такої інформації. Водночас чинне законодавство не передбачає загального обов’язку вилучати чи знеособлювати таку інформацію — за винятком випадків відкликання документа юридичною особою, яка його видала або прийняла. 

Що стосується юридичних осіб, то ЦК України також наділяє їх низкою особистих немайнових прав, зокрема правом на недоторканність ділової репутації, таємницю кореспонденції та інформацію. При цьому обсяг таких прав вужчий порівняно з фізичними особами.

ЦК України формувався у період, коли цифрові платформи, пошукові системи, великі масиви персональних даних та алгоритмічна обробка інформації ще не відігравали настільки значної ролі у суспільному житті. У зв’язку з цим кодекс фактично не містить окремого регулювання цифрової приватності, права на контроль над власними цифровими даними, механізмів деіндексації інформації в пошукових системах чи гарантій щодо обробки персональних даних. Наявні норми про захист приватного життя та інформації мають загальний характер і переважно розраховані на традиційні форми поширення інформації, а не на сучасне цифрове середовище.  

Питання прозорості та відкритості інформації значною мірою регулюються не самим ЦК України, а спеціальним законодавством, зокрема законами України «Про інформацію», «Про публічні електронні реєстри», «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб–підприємців та громадських формувань», «Про запобігання корупції». Ці та інші акти визначають режими відкритості державних реєстрів, доступу до інформації про фізичних та юридичних осіб, використання бюджетних коштів, декларацій, судових рішень тощо. Якщо інформація законом визначена як відкрита та така, що підлягає оприлюдненню, її дозволено збирати, аналізувати та використовувати, якщо це не порушує спеціальних обмежень щодо персональних даних або інформації з обмеженим доступом. 

Щодо розпорядження державним і комунальним майном чинний ЦК України визначає загальні засади права власності, правового статусу державної та комунальної власності, а також повноваження держави і територіальних громад як учасників цивільних відносин. Зокрема, статті 316-327 ЦК України закріплюють зміст права власності, форми власності та особливості здійснення права державної і комунальної власності. Кодекс виходить із того, що держава та територіальні громади реалізують право власності через уповноважені органи, а розпорядження публічними активами має здійснюватися в межах закону та відповідно до публічного інтересу. 

Окрема увага у кодексі приділена питанню захисту права власності. Стаття 386 гарантує, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності. Водночас у статті 388, яка стосується права власника на витребування майна від добросовісного набувача, спостерігається дисбаланс між захистом приватної власності та інтересами держави і територіальних громад у сфері збереження публічних активів. Так, держава або громади не можуть витребувати своє нерухоме майно від добросовісного набувача (особи, яка не знала і не могла знати про незаконність походження активу), якщо з моменту реєстрації права власності першого набувача на це майно або з дати передачі йому такого майна у власність (якщо воно не підлягає реєстрації) минуло понад десять років. 

Що пропонується?

Проєкт ЦК суттєво розширює наявні обмеження щодо використання даних та інформації про фізичну особу, зокрема у цифровому середовищі. На відміну від чинного кодексу, який переважно оперує традиційними категоріями приватності та захисту особистого життя, проєкт намагається врахувати розвиток соціальних мереж, месенджерів і технологій штучного інтелекту.

Зокрема, за згодою особи допускається використання її зображення та голосу (стаття 318), а також створення цифрового контенту, що реалістично імітує зображення, голос, манеру поведінки чи інші вирізняльні особливості конкретної фізичної особи, зокрема із застосуванням технологій штучного інтелекту (стаття 321). Ба більше, використання контенту, створеного із застосуванням технологій штучного інтелекту, має супроводжувати чітке та видиме маркування щодо його синтетичного походження. 

Новелою є запровадження прав фізичних та юридичних осіб на цифровий образ та цифровий особистий простір (цифрову приватність). Цифровий образ охоплює будь-які форми представлення та вирізнення особи в цифровому середовищі, як-от облікові записи, акаунти, особисті сторінки, персональні дані, аватари, цифрові профілі, зокрема в соціальних мережах, системах електронного урядування, зображення, відеозаписи, звукозаписи, електронні підписи та печатки тощо. При цьому, копіювання, використання та обробка даних щодо цифрового образу особи можлива за її згодою. 

Крім того, проєкт закріплює обмеження щодо оприлюднення та поширення особистої цифрової інформації, зокрема електронних поштових повідомлень, телефонних розмов та повідомлень, електронних текстових, голосових повідомлень, зображень, аудіо-, відеоспілкування в месенджерах, соціальних мережах (стаття 333), а також особистих нотаток в електронній формі (стаття 332) за згодою особи. 

Ще однією новелою проєкту ЦК є право на забуття. Згідно з ним, будь-яка фізична особа може вимагати вилучення, знеособлення, знищення інформації про себе із загальнодоступних джерел, припинення видачі посилань (деіндексації) на таку інформацію за її іменем, якщо така інформація є недостовірною, неактуальною, неповною, обробленою протиправно або такою, що втратила суспільний інтерес, а її подальша обробка завдає шкоди особистим правам такої особи. 

Але право на забуття фізичної особи не може бути застосовано у випадках, якщо персональні дані: 

• необхідні для здійснення права на свободу думки і слова та вільне вираження своїх поглядів і переконань; 
• становлять архівну та/або культурну цінність або є частиною історичних, наукових або статистичних досліджень; 
• стосуються посадової, службової або іншої публічної особи і пов’язані з виконанням нею своїх посадових, службових обов’язків або суспільних функцій;
• необхідні для цілей охорони здоров’я населення та окремих осіб; 
• необхідні для виконання визначеного законом обов’язку володільця даних з обробки таких персональних даних.  

Що стосується захисту державної та комунальної власності, то проєкт ЦК зберігає та деталізує наявне обмеження можливості для держави або територіальних громад повернути майно, яке протиправно вибуло з їхньої власності, якщо з моменту його набуття добросовісним набувачем минуло десять років.

Крім того, проєкт зберігає спеціальний підхід до визначення початку перебігу позовної давності у спорах про витребування майна, переданого з державної або комунальної у приватну власність. Такий строк пропонується обчислювати з дати державної реєстрації права власності за першим набувачем або з моменту передачі йому майна, якщо воно не підлягає державній реєстрації.

Ризики

1. Щодо права на забуття

Проблема запропонованої у статті 328 проєкту ЦК концепції права на забуття полягає насамперед у тому, що окремі критерії її застосування сформульовані надто широко та мають оціночний характер. Зокрема, йдеться про такі категорії, як «неповна інформація», «неактуальна інформація» або «інформація, що втратила суспільний інтерес», зміст яких не має чітких законодавчих меж та може тлумачитися довільно.

За відсутності зрозумілих критеріїв балансування між правом особи на приватність та суспільним інтересом у доступі до інформації існує ризик, що право на забуття може перетворитися на інструмент для приховування суспільно важливої інформації. Зокрема, такі механізми потенційно можуть використовуватися недоброчесними особами для видалення, деіндексації або обмеження доступу до інформації у засобах масової інформації, журналістських розслідуваннях та на порталах відкритих даних.

Формально право на забуття не буде абсолютним і не передбачатиме автоматичного видалення інформації, однак запропоновані запобіжники можуть виявитися недостатніми. Зокрема, статус посадової, службової чи публічної особи може бути втрачений, але суспільний інтерес до інформації про корупційні, репутаційні скандали чи інші факти щодо такої особи зберігатиметься. 

В результаті журналісти, агрегатори відкритих даних і навіть користувачі соціальних мереж будуть змушені доводити в суді наявність суспільного інтересу до інформації про колишніх посадовців, корупціонерів або інших осіб. Це матиме стримувальний ефект для сфери свободи слова, адже медіа та громадськість уникатимуть поширення або збереження такої інформації через ризик судових спорів. 

Окремий ризик полягає в тому, що судова практика щодо таких положень формуватиметься поступово і може бути непередбачуваною. До її усталення наявність такої норми може використовуватися як інструмент тиску на журналістів, громадські організації, викривачів, аналітичні платформи та інших суб’єктів, які працюють із відкритими даними. 

Очевидно, так зване «право на забуття» є спробою авторів відтворити у проєкті ЦК право на стирання («право бути забутим»), передбачене Регламентом ЄС 2016/679 про захист персональних даних (General Data Protection Regulation, GDPR). Однак, при імплементації цього підходу не було враховано, що згідно з пунктом 3(d) статті 17 відповідного Регламенту ЄС використання персональних даних для досягнення цілей суспільних інтересів є обмеженням щодо вилучення даних, а не підставою для відповідного звернення. 

Тому під час підготовки до другого читання доцільно переглянути положення статті 328 та виключити можливість вилучення, знеособлення, знищення або деіндексації інформації про особу із загальнодоступних джерел на підставі її «неактуальності», «неповноти» чи «втрати суспільного інтересу», оскільки такі критерії є оціночними та створюють ризики для обмеження доступу до суспільно важливої інформації. Натомість право на забуття доцільно обмежити випадками, коли інформація про особу є недостовірною або обробленою протиправно. 

2. Щодо цифрової приватності юридичних осіб

У статтях 345 та 353 проєкту ЦК за юридичними особами закріплюються права на цифровий образ та цифровий особистий простір (цифрову приватність). Цифровий образ охоплює будь-які форми представлення в цифровому середовищі, як-от облікові записи, акаунти, персональні сторінки, цифрові профілі, зокрема в соціальних мережах, системах електронного урядування, а також електронні підписи, печатки та інші форми індивідуалізації в цифровому середовищі. При цьому, копіювання, використання та обробка даних щодо цифрового образу юридичної особи можлива лише за її згодою. 

Запропоноване регулювання викликає суперечності щодо співвідношення із принципами відкритості публічної інформації, функціонуванням державних реєстрів, журналістською діяльністю та діяльністю сервісів, що агрегують відкриті дані. Зокрема, широке та оціночне визначення цифрового образу потенційно може охоплювати значний масив інформації, яка вже є відкритою відповідно до законодавства, зокрема інформацію про бенефіціарних власників, дані про участь у публічних закупівлях, судових процесах чи використанні бюджетних коштів. Існує ризик, що такі норми можуть бути використані для обмеження доступу до суспільно важливої інформації або створення додаткових юридичних ризиків для журналістів, громадських організацій та аналітичних платформ, які працюють з відкритими даними.

Крім того, концепція цифрової приватності за своєю природою насамперед пов’язана із захистом приватного життя та персональних даних фізичної особи. Натомість щодо юридичних осіб можуть існувати окремі цифрові немайнові права, пов’язані із захистом ділової репутації, комерційної таємниці, електронних комунікацій чи засобів електронної ідентифікації. У зв’язку з цим запропоноване проєктом фактичне поширення повноцінної конструкції «цифрової приватності» на юридичних осіб видається сумнівним. 

У цьому контексті обґрунтованою можна вважати необхідність уточнити положення статті 353 про можливість обробки даних щодо цифрового образу юридичної особи без отримання її згоди у випадках, коли така інформація є відкритою відповідно до закону. 

3. Щодо застосування доброзвичайності як джерела регулювання цивільних відносин

Проєкт ЦК поряд із законом, договором та звичаєм виокремлює ще один засіб регулювання приватних відносин — доброзвичайність, під якою пропонується розуміти сукупність моральних норм і принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві.

При цьому доброзвичайність безпосередньо впливатиме на ключові сфери приватних відносин. Зокрема, зміст договору не може суперечити доброзвичайності, інакше суд може визнати такий договір недійсним. Фізична особа зможе вільно обирати форми та способи прояву своєї індивідуальності, визначати власну поведінку й ухвалювати рішення лише у спосіб і в межах, що, зокрема, не суперечать доброзвичайності. Крім того, під час здійснення права власності та виконання пов’язаних із ним обов’язків власник також буде зобов’язаний дотримуватися вимог доброзвичайності. 

Запровадження такої категорії фактично означає, що на регулювання цивільних відносин можуть впливати не лише норми закону, а й доволі суб’єктивні уявлення про моральність, етичність чи «належну» поведінку. Водночас використання настільки широкої та невизначеної категорії викликає застереження з точки зору принципу правової визначеності, оскільки межі поняття «доброзвичайність» залишаються нечіткими та можуть істотно відрізнятися залежно від суспільного контексту, суб’єктивного сприйняття або судової практики. За відсутності чітких критеріїв застосування це також може створювати ризики вибіркового або дискримінаційного підходу під час оцінки поведінки учасників цивільних правовідносин. 

З огляду на це доцільно переглянути доцільність застосування доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин, враховуючи наявність уже сформованих та усталених засобів правового регулювання — закону, договору та звичаю. 

4. Щодо особливостей витребування державного та комунального майна від добросовісного набувача

Проєкт Цивільного кодексу закріплює чинне обмеження можливості для держави або територіальних громад повернути майно, яке протиправно вибуло з їхньої власності, якщо з моменту його продажу добросовісному набувачу минуло 10 років. Таке обмеження фактично легалізує незаконне відчуження у держави або громади майно через шахрайські схеми та зловживання службових осіб.  

Встановлення часових рамок для витребування майна може призвести до втрати державою та відповідними територіальними громадами активів, які протиправно вибули з їхньої власності внаслідок шахрайських схем, зловживання посадовими особами службовим становищем чи інших незаконних дій, оскільки обмежить можливість їх повернути, в тому числі навіть у судовому порядку. При цьому, передбачений перелік винятків, на які не поширюються обмеження (об’єкти критичної інфраструктури, культурної спадщини, природно-заповідного фонду), є надто вузьким і не враховує інші об’єкти, наприклад, землі лісогосподарського призначення чи прибережні землі навколо річок та водойм, які традиційно викликають підвищений інтерес серед забудовників.

Ще більшу шкоду для захисту майнових інтересів держави та громади несе зміна підходу до обчислення початку перебігу позовної давності для звернення до суду з вимогами про витребування майна. Замість застосування загального підходу, коли перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, початок перебігу такого строку встановлено з дати державної реєстрації права власності або передачі майна добросовісному набувачу. А оскільки подання стороною у справі заяви до суду про сплив позовної давності є підставою для відмови у позові, на практиці в держави або громади буде не 10, а лише 3 роки для повернення незаконно відчуженого майна.

Зміна підходу до початку відліку позовної давності в цій категорії справ також може посприяти зростанню кількості протиправних схем з відчуження чужого майна в майбутньому, адже після перереєстрації права власності час гратиме не на користь законного власника. При цьому, фактично презюмується, що держава чи громада  обізнані про зміну власника майна вже з моменту внесення відповідного запису до державного реєстру. Такий підхід не враховує реальних обставин виявлення порушень, які нерідко стають відомими лише через значний проміжок часу, зокрема за результатами аудиту, журналістського розслідування, кримінального провадження або зміни керівництва органу влади. 

Крім того, замість покладення обов’язку компенсації вартості майна на особу, винну у його незаконному відчуженні, чинний кодекс та проєкт ЦК фактично зобов’язують власника (державу або громаду) викупити своє майно, а лише потім вирішувати спір з винною особою. 

Водночас такий підхід є ризиковим і з огляду на необхідність здійснення бюджетних витрат, адже це – додатковий фінансовий тягар, який може бути особливо відчутним для місцевих бюджетів. Вони взагалі можуть не передбачати таких запланованих видатків, але в разі невнесення коштів на рахунок суду той не зможе прийняти рішення про повернення майна. Крім того, добросовісний набувач міг придбати майно за заниженою вартістю, тоді як державі або громаді необхідно компенсувати його ринкову вартість. 

У березні минулого року TI Ukraine закликала ветувати аналогічний за змістом законопроєкт № 12089, але він зрештою набрав чинності. Тож до другого читання необхідно переглянути доцільність збереження обмежень для держави та територіальних громад щодо витребування майна від добросовісних набувачів.

5. Встановлення додаткових гарантій для покупців підсанкційних активів

У нашому дослідженні щодо реалізації конфіскованих російських активів ми акцентували на проблемі небажання інвесторів брати участь в аукціонах з придбання такого майна через недовіру до їхнього бекграунду, пов’язаного з ризиками оскарження колишніми власниками. Потенційні покупці потребують додаткових гарантій від держави, щоб за будь-якого розвитку подій вони не залишилися без майна. І на сьогодні для них у законодавстві передбачено єдиний вид гарантії — обмеження витребування попереднім власником майна, проданого добросовісному набувачу в порядку приватизації на електронному аукціоні, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу.

Але частину активів, зокрема об’єкти житлового фонду, Фонд держмайна продавав на електронних аукціонах у порядку відчуження об’єктів державної власності, відмінному від приватизації. Більш того, у січні 2026 року уряд затвердив новий, окремий порядок реалізації підсанкційних активів. А отже на майно, продане за цими процедурами, не поширюватимуться гарантії добросовісним набувачам. 

Як наслідок, виникла потреба розширити такі гарантії. У січні 2025 року парламент прийняв зміни до Цивільного кодексу України, якими передбачив обмеження витребування майна від добросовісного набувача, якщо він набув його за результатами електронного аукціону. Але вони не запрацювали через техніко-юридичні неузгодженості діючої та прийнятої норми. Не з’явилася норма і в проєкті Цивільного кодексу.

З огляду на це доцільно передбачити відповідні гарантії шляхом обмеження можливості витребовувати від добросовісного набувача майно, набуте в порядку реалізації активів, щодо яких ухвалено судове рішення про застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

Висновки та рекомендації

Проєкт нового Цивільного кодексу України демонструє спробу адаптувати приватне право до сучасних суспільних викликів, зокрема розвитку цифрових технологій, електронних комунікацій та обігу інформації. Водночас окремі положення проєкту несуть безпосередні ризики для сфер доступу до інформації, свободи слова та захисту публічних активів.

Зокрема, положення про право на забуття та цифрову приватність юридичних осіб у запропонованому вигляді можуть створити передумови для обмеження доступу до суспільно важливої інформації, ускладнення діяльності журналістів, громадських організацій та сервісів, що працюють з відкритими даними. Оціночні критерії на кшталт «неактуальності» інформації чи «втрати суспільного інтересу» не мають чітких меж і можуть застосовуватися довільно, що створює ризики зловживань та стримувальний ефект для сфери сфери свободи слова, адже медіа та громадськість уникатимуть поширення або збереження такої інформації через можливі судові спори.

Застереження також викликає запровадження доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин. Надання морально-етичним категоріям самостійного регулятивного значення може розширити простір для суб’єктивного тлумачення та неоднакового застосування норм, що потенційно суперечить принципу правової визначеності та створює ризики вибіркового або дискримінаційного підходу у правозастосуванні. 

Окремої уваги потребують положення про витребування державного та комунального майна від добросовісного набувача. Запропонований підхід фактично звужує можливості держави та територіальних громад повертати активи, незаконно відчужені внаслідок шахрайських схем чи зловживань, а також створює додаткові фінансові ризики для бюджетів через необхідність попередньо компенсувати вартість майна добросовісному набувачу. 

Водночас проєкт не усуває проблему відсутності достатніх гарантій для покупців підсанкційних активів, що могло б підвищити ефективність їх реалізації. 

Відповідні положення варто доопрацювати перед розглядом проєкту ЦК у другому читанні. Тож ми рекомендуємо парламенту:

• у статті 328 виключити можливість вилучати, знеособлювати, знищувати або деіндексувати інформацію про особу із загальнодоступних джерел з підстав її «неактуальності», «неповноти» чи «втрати суспільного інтересу»;
• уточнити положення статті 353 в частині можливості обробки даних щодо цифрового образу юридичної особи без отримання її згоди у випадках, коли така інформація є відкритою відповідно до закону;
• переглянути доцільність запровадження доброзвичайності як окремого джерела регулювання цивільних відносин, враховуючи наявність уже сформованих та усталених засобів правового регулювання (закону, договору, звичаю);
• переглянути доцільність збереження обмежень для держави та територіальних громад щодо витребування майна від добросовісних набувачів;
• доповнити статтю 367 обмеженням можливості витребовувати від добросовісного набувача майно, набуте в порядку реалізації активів, щодо яких ухвалено судове рішення про застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».