18 грудня 2019 року парламент, не дослухавшись до позиції громадянського суспільства, зацементував свою недоторканність замість її скасування. Відтак із 1 січня 2020 року механізм притягнення депутата до відповідальності формально хоча й існує, проте реалізація на практиці майже неможлива. І через рік тепер ми це чітко бачимо.

Згідно із законом, недоторканність у депутатів залишилася, однак змінився центр прийняття рішень. Якщо раніше питання про позбавлення недоторканності розглядав парламент, з 2020 року це робить Генеральний прокурор. Він один має право реєструвати кримінальне провадження щодо нардепа, а право повідомляти про підозру народним обранцям залишалося за Генпрокурором та керівником САП.

Однак чи справді такі повноваження допомогли? Розглянемо на конкретних прикладах.

За весь 2020 рік Генпрокурор лише двічі підписав та вручив підозру народному депутату. Так, уперше цим своїм правом скористався тоді ще Генпрокурор Руслан Рябошапка. 12 лютого ДБР вручило підозру народній депутатці Софії Федині за нібито погрози Володимиру Зеленському. У цій справі вже вручено обвинувальний акт.

Друга справа була ще гучніша, адже ішлося про імовірне вимагання хабаря нардепом Олександром Юрченком. НАБУ викрило його на хабарі 13 вересня, однак підстави для підписання цієї підозри Ірина Венедіктова шукала 4 дні. І підписала документ лише після того, як Володимир Зеленський назвав нардепа “корупціонером”.

Зрештою, Юрченка таки затримали, і ВАКС обрав йому запобіжний захід, який потім переглянула та “полегшила” Апеляційна палата.

Із 1 січня 2020 року механізм притягнення депутата до відповідальності формально хоча й існує, проте реалізація на практиці майже неможлива.

Однак це не всі випадки, коли Генпрокурорка могла скористатися своїм правом, але так і не порушила справу щодо нардепів.

Так, Офіс генпрокурора відмовився відкривати кримінальну справу за заявою Центру протидії корупції щодо ймовірної державної зради нардепів Андрія Деркача та Олександра Дубінського. Хоча суд зобов’язав її це зробити, Венедіктова не підписала підозру, аргументуючи тим, що ЦПК нібито “не надав фактичних даних щодо вчинення злочину”.

А 5 листопада Рух “Чесно” спіймав народного депутата Андрія Іванчука на кнопкодавстві. Згідно з Кримінальним кодексом, за неособисте голосування народним депутатом передбачається штраф від 51 до 85 тисяч гривень та позбавлення його депутатського мандату. 

Однак Генпрокурорка відмовила у відкритті кримінального провадження. У своїй відповіді громадським активістам вона заявила, що підстав для відкриття кримінального провадження немає, бо нібито не було дотримано вимог регламенту ВРУ “щодо порядку направлення заяви”. Хоча було…

Імовірно, це не єдиний випадок, коли такі підозри не підписувалися Генеральним прокурором, однак ми можемо не знати про них через недостатню “медійність” таких справ та таємницю досудового розслідування.

Як бачимо, зняття недоторканності як рік тому, так і сьогодні — процес дуже непростий. В цих обставинах Генеральний прокурор легко може не бачити чи не хотіти бачити порушень з боку народних обранців, а ставить свій підпис лише “за дозволу згори” чи прохання збоку.

Фіктивне зняття недоторканності так і залишається фіктивним.

Генеральний прокурор легко може не бачити чи не хотіти бачити порушень з боку народних обранців, а ставить свій підпис лише “за дозволу згори” чи прохання збоку.